Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Ходімо,— сказав він,— стрілятимемо в ту рекламу — «Пиво зброярів», вона ж така завбільшки, як колесо ваговоза.

— Я не вернуся до міста,— сказав Гриф,— ніколи не вернуся, поїду до Любека, в мене вже квиток у кишені. Сюди я більш не приїду.

Вони повагом простували тією ж дорогою, що нею йшли до лісу, минули шлагбаум, довгу смугу виноградників, школу. Ніде вже не було видно машин, з міста долинала музика. Хлопці повидиралися на обидві кам'яні ворітниці цвинтарної брами й, сидячи на однаковій висоті, за три метри один від одного, закурили.

— Вшановують переможців,— сказав Гриф.— Бал, на головах вінки з виноградного листя. А онде й реклама «Пиво зброярів» на Дреншевім будинку.

— У неї я влучу,— сказав Пауль,— ти не йдеш зі мною?

— Ні, я побуду тут, почекаю, поки ти її зіб'єш. А тоді піду собі помалу в Дрешенбрунн, сяду на поїзд і поїду до Любека Там купатимусь, досхочу плаватиму в солоній воді, й, може, на моє щастя, на морі здійметься шторм, високі хвилі, гори солоної води.

Вони мовчки курили, час від часу перезираючись, усміхались один одному й дослухалися до гомону міста, що все наростав.

— Копита справді аж так тупотіли? — спитав Гриф.

— Ні,— сказав Пауль,— ні, там був одненький коник, і копита в нього просто клацали... А як твої лососі?

— Я їх ніколи й не бачив.

Вони всміхнулись один одному й надовго змовкли.

— Оце зараз батько стоїть перед шафою,— озвався перегодом Пауль,— а мати стелить клейонку на стіл; ось він відімкнув шухляду, може, навіть помітив подряпину від викрутки,— вона була в мене сприснула,— та ні, він нічого не помітив, у тому кутку зараз темно; він відсуває шухляду й торопіє, бо чекові книжки й копії рахунків лежать не так, як він був їх поскладав... Він занепокоївся, гримає на матір, повикидав увесь мотлох на підлогу, перекидає все в шухляді... О, оце зараз, саме зараз...— Він поглянув на годинник на фасаді церкви: велика стрілка якраз пересунулась на «десять», а мала непорушно зупинилась перед «вісімкою».— Колись,— вів далі Пауль,— він так швидко чистив пістолета — був чемпіоном дивізії, за три хвилини встигав розібрати пістолета, почистити й знову скласти... Дома батько завжди загадував мені стояти біля нього й фіксувати час; і ніколи він не витрачав більше як три хвилини.— Хлопець кинув недокурка на дорогу й задивився на церковний годинник.— Рівно за десять хвилин до восьмої він завжди закінчував, мив руки — і о восьмій уже сидів у своїй пивниці.— Пауль скочив з ворітниці, простяг Грифові руку й спитав: — Коли ми тепер побачимося?

— Не скоро,— сказав Гриф,— проте колись же я та повернуся. У дядька я працюватиму, розчинятиму й солитиму рибу. Там дівчата завжди сміються, а ввечері ходять у кіно Може, вони не хихочуть по-дурному, а мабуть, що ні. У них руки білі-білісінькі, й самі вони гарненькі. Як я був маленький, вони завжди пхали мені до рота шоколад, але тепер я не маленький. Не можу я,— провадив він трохи тихіше, — розумієш, ну ніяк не можу повернутися до тієї кімнати. Вона ж стоятиме над душею, поки я геть-чисто все поприбираю. У тебе є гроші?

— Так, мені вже віддали мої кишенькові гроші на всі канікули. Дати тобі?

— Еге ж, дай трохи, я тобі потім надішлю.

Пауль розстебнув гаманця, перелічив дрібні, розкрив кишеньку з банкнотами.

— Тут усі мої гроші для Цаллігкофена. Я дам тобі вісімнадцять марок. Дати?

— Давай,— відповів Гриф, узяв банкноти й дрібняки, запхнув усе до кишені штанів.— Я тут зачекаю,— сказав він,— аж поки почую й побачу, як ти зіб'єш рекламу пива зброярів; стріляй швидко, випусти відразу всі патрони. Як я сам усе побачу й почую, то піду собі помалу до Дрешенбрунна й сяду на найближчий поїзд. Тільки не кажи нікому, де я.

— Не скажу,— пообіцяв Пауль.

Він помчав, навсібіч підкидаючи дрібні камінчики, а коли біг підземним переходом, загорлав щосили, аби почути оглушливу луну власного голосу; вже аж біля вокзального муру, неподалік від пивнички в будинку Дренша, він пішов повільніше й дедалі стишував ходу; одного разу озирнувся, проте цвинтарної брами звідтіля не було видно, лише великий чорний хрест у центрі кладовища та білі надгробки за ним; що ближче хлопець підходив до вокзалу, то більше рядів могил поза хрестом ставало видно: два... три... п'ять... Аж ось і брама, і Гриф ще сидить на ворітниці. Пауль неквапом перейшов привокзальний майдан; серце калатало в грудях, але він знав, що не від страху, а скоріше з радості; він залюбки випустив би всі патрони в повітря, вигукуючи: «Єрусалим!»; йому було наче аж шкода великої круглої реклами «Пиво зброярів», на якій дві схрещені шаблі ніби захищали кухоль пива з піною, що бігла через вінця.

Я мушу влучити, подумав він, ще не витягши з кишені пістолета, мушу. Минувши кілька будинків, він позадкував до відчинених дверей різниці й трохи-трохи не наступив на руку якійсь жінці, що домивала викладену плитами підлогу коридора.