Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Під час «мертвих хвилин», коли ми, посідавши на тапчанах, підживлялися хлібом з паштетом, сиром чи повидлом, уперше стали ширитись якісь дивні чутки. Розповідали, приміром, історію про одного досить відомого відставного генерала,— ніби він по телефону дістав наказ прибути на певний невеличкий острівець і там стати на чолі особливо секретної й особливо важливої частини; генерал вийняв із шафи мундир, поцілував дружину, дітей і онуків, поплескав по загривку улюбленого коня, доїхав поїздом до однієї станції на узбережжі Північного моря, а звідти, найнявши моторного човна, дістався на вказаний острівець; з дурного розуму генерал відіслав назад човна, перше ніж вирушив на пошуки згаданої військової частини; невдовзі почався приплив, і генерал,— така принаймні йшла чутка,— під дулом револьвера змусив місцевого селянина з небезпекою для життя переправити його на материк у хисткому селянському човні. Після півдня гуляв уже й інший варіант цієї історії: нібито в човні між генералом та селянином зчинилася бійка, обидва попадали за борт і потопилися. Мені ставало моторошно через те, що цю історію — та й деякі інші — слухачі сприймали і як перекази про злочинства нинішніх часів, і водночас як кумедні побрехеньки. Сам я не міг сприймати поважно похмурого прокурорського слова «диверсія», що правило в таких оповіданнях ніби за моральний камертон, але мені не було й смішно, і я не міг шкіритися разом з усіма. Скидалося на те, що навіть анекдоти у війну втрачають свій заряд комізму.

Під будь-який інший час мені здалось би кумедним оце «Ой чого я, чого», що заповнювало тепер усі мої марення, мій сон і лічені хвилини бадьорості; колись я б, мабуть, посміявся, бачачи оцей нескінченний потік осіб чоловічої статі, що йшли з картонними коробками від трамвайної зупинки до казарми, а за годину вирушали звідти під незмінні звуки «Ой чого я»; навіть промови, що їх ми слухали через десяте-п'яте, промови, в яких раз у раз лунало слово «згуртованість», під інший час здавались би мені кумедними, та все, що колись було кумедним, тепер зовсім не смішило, і я вже не міг сміятися над тим, що колись викликало регіт; не міг кепкувати навіть над фельдфебелем, і навіть над єфрейтором,— його єфрейторський кутик так і залишився скособоченим, і він часто клав на плащ-намет замість двох по три підкомірці.

Спека все не спадала, і серпень був нескінченний, і те, що тричі по шістнадцять становить сорок вісім, тобто два дні й дві ночі, я збагнув, аж як прокинувся в неділю об одинадцятій ранку і вперше, відколи перевели Лео, виглянув у вікно; майбутні вчителі, виряджені в парадні мундири, вже налагодилися вирушати до церкви й запитливо обернулися до мене від дверей, та я сказав:

— Ідіть, я зараз.

На обличчях у них було написано, що вони раді спекатись мене хоч ненадовго. Щоразу як ми йшли до меси гуртом, вони поглядали на мене так, наче збиралися ту ж мить відлучити від церкви, бо їх завжди щось у мені не влаштовувало: те, як почищені чоботи, чи як пришитий підкомірець або стягнутий пояс, чи те, як я пострижений; і обурював я їх не як солдатів однієї зі мною частини (на що, зрештою, вони об'єктивно, може, й мали право), а саме як католиків; їм було б куди легше на душі, якби я був не сказав навпростець, що належу до однієї з ними церкви; для них це було нестерпно, але вдіяти вони нічого не могли,— адже в моїй солдатській книжці у відповідній графі чорним по білому написано. «р.-к.» — «римсько-католицька».