Вершник без голови

— Так.

— Чи не скажете суду, о котрій годині?

— Опівночі, коли не помиляюсь.

— Ви були там самі?

— Не весь час.

— Якийсь час з вами був хтось іще?

— Так.

— Коли ви так щиро говорите, міс Пойндекстер, то, може, не відмовитеся сказати суду, хто то був?

— Звісно, що ні.

— То дозвольте спитати ім'я тієї особи?

- їх було двоє. Там був і мій брат.

— Але перед тим, як прийшов ваш брат, з вами ще хтось був?

— Так.

— Ось його ім'я ми й хотіли б почути. Сподіваюся, ви не відмовитесь його назвати.

— Чому ж, охоче назву. Зі мною був містер Моріс Джеральд.

Ця відповідь викликає довкола не тільки подив, а й презирство, і навіть обурення. Тільки на одного з присутніх вона справляє зовсім інше враження — на підсудного, що має тепер куди переможніший вигляд, ніж будь-котрий з його обвинувачів.

— Дозвольте вас запитати: то була випадкова зустріч чи призначена наперед?

— Призначена наперед.

— Я маю поставити вам одне делікатне запитання, міс Пойндекстер. Ви мені пробачте, я виконую свій обов'язок… Яка була причина… чи, я б краще сказав, мета цієї зустрічі?

Луїза Пойндекстер вагається. Та це триває лише мить. Випроставшись і кинувши спокійний погляд на цікаві обличчя навколо себе, вона відповідає:

— Причина чи мета — це, врешті, те саме. Мені нема чого приховувати. Я вийшла до саду зустрітися з тим, кого кохала… кого й тепер кохаю, хоч він і стоїть оце перед вами, звинувачений у злочині. Сподіваюся, сер, цього досить?

— Не зовсім, — каже прокурор, не зважаючи на гомін довкола. — Я маю поставити вам ще одне запитання, міс Пойндекстер. Може, я трохи відхилюся від заведеного порядку, зате ми заощадимо час, отож гадаю, ніхто проти цього не заперечуватиме. Ви чули, що казав тут попередній свідок. То чи правда, що ваш брат, розлучаючись тоді з підсудним, мав проти нього зло?

— Так, це правда…

По натовпу перебігає хвиля обурення. Ця відповідь підтверджує свідчення Колхауна, робить очевидним мотив злочину! Навколишній натовп не хоче слухати дальших пояснень свідка. Лунає крик: «Повісити його!.. Повісити!» — і багато хто виказує видимий намір зробити це, не дожидаючись ухвали присяжних.

— До порядку в суді! — вигукує суддя, вийнявши з рота сигару і обводячи натовп глядачів владним поглядом.

— Та коли мій брат поїхав за ним, то вже не мав проти нього зла, — додає Луїза Пойндекстер, не чекаючи дальших запитань. — Він пробачив містеру Джеральдові й поїхав навздогін, щоб перепросити…

— Я маю дещо сказати з цього приводу! — втручається Колхаун, нехтуючи всі правила. — Вони посварилися потім. Я чув їх, коли стояв на даху будинку.

— Містере Колхауне! — суворо вичитує йому суддя. — Якщо прокурор визнає за потрібне, вас знову викличуть свідком, а тим часом, сер, будьте ласкаві не порушувати порядку.

Після кількох запитань щодо її останнього твердження Луїзу Пойндекстер відпускають з місця для свідків.

Вона повертається до своєї карети з важким тягарем на серці, розуміючи, що своїми правдивими відповідями тільки зашкодила тому, кому хотіла допомогти. Та й собі самій: ідучи крізь натовп, молода креолка не може не помічати звернених на неї очей, в яких світиться майже не прихована зневага.