Вершник без голови
- Автор: Майн Рид Томас
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вершник без голови». Краткое содержание книги:
Це один в найпопулярніших пригодницьких романів широковідомого англійського письменника XIX ст., у яких веливодушність і благородство протистоять злу й насильству.
Виконуючи цей ритуал, Зеб так гучно цмокає губами, що його чути навіть тим, хто стоїть із самого краю натовпу. Незважаючи на урочистість сцени, з натовпу долинає хихотіння, але його суворо уриває суддя, — а може, почасти й сам Зеб, чий пильний погляд перебігає по обличчях глядачів, ніби шукаючи на котромусь насмішкуватого виразу. Всі знають, що старий мисливець не з тих, хто дозволяє кепкувати з себе, і під його пронизливим оком натовп ураз поважніє чи принаймні прибирає поважного вигляду.
Після кількох попередніх запитань Зебові пропонують висловити свою думку з приводу загадкових обставин, що збурили всю округу.
Глядачі наставляють вуха і напружено чекають. Усім здається, що Зеб Стамп має знати розгадку страшної таємниці.
— Гаразд, пане суддя, — каже він, дивлячись просто у вічі тому охоронцеві закону з сигарою в зубах. — Я охоче скажу все, що знаю про це діло, та якби ви й присяжні були не проти, то краще б нехай спершу розповів свою історію хлопчина. А тоді б уже й я дещо пояснив і, може, підтвердив би його слова.
— Про якого хлопчину ви говорите? — запитує суддя.
— Та певно, що про мустангера, про кого ж би ще. Про того, кого тут звинувачують в убивстві молодого Пойндекстера.
— Так буде не зовсім за правилами, — каже суддя. — Але, зрештою, головне для нас — з'ясувати правду. Щодо мене, то я не надаю особливого значення усталеним традиціям, і, якщо присяжні не заперечуватимуть, хай буде по-вашому.
Дванадцятеро присяжних, від імені яких говорить їхній старшина, пристають на цю думку. Жителі прикордонних околиць Техасу не схильні чіплятися за формальності, отож Зебове прохання задовольнено.
Розділ LXXXIX
ЗІЗНАННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО
Порадившись із своїми оборонцями, обвинувачений готовий скористатися з наданої йому можливості. За знаком судді він виступає наперед; шерифова варта супроводить його на відстані двох кроків.
Мабуть, зайве казати, що навколо западає цілковита тиша. Навіть цвіркуни, які доти цвіркотіли серед листя дуба, змовкають, неначе налякані тією врочистою тишею внизу. Всі очі звернені на підсудного, всі вуха жадібно чекають перших слів його зізнання.
— Пане суддя, панове присяжні! — починає він. — Ви великодушно дали мені нагоду сказати слово на свій захист, і, з вдячністю приймаючи її, я обіцяю не затримати довго вашої уваги. Передусім я маю сказати, що хоч якими дивними й навіть незбагненними можуть здаватися вам багато згаданих на цьому суді обставин, проте моя розповідь буде досить проста і пояснить декотрі з них. Не всі свідчення, що їх ви тут- чули, правдиві. Частина з них облудні, як облудні й самі уста, які їх давали. — Мустангер кидає погляд на Кассія Колхауна, і той аж зіщулюється, немов під дулом шестизарядного револьвера. — Я справді зустрівся тоді з міс Пойндекстер, як тут уже говорилося. Ця благородна жінка своїм великодушним зізнанням звільнила мене від потреби приховувати деякі факти, що я змушений був би робити. Отож прошу вас вірити всьому, що я казатиму. Правда й що наша зустріч була таємною і що її урвав той, хто не може розповісти тут, що сталося далі. І те, що ми посварилися, також правда, чи краще сказати — що він розгнівався на мене, бо ті прикрі слова були сказані ним. Але неправда, що ми сварилися й потім, і свідок, який присягнувся в цьому, не наважився б такого твердити, коли б знав, що я можу дати йому відсіч, якої він заслуговує. — Він знову знаходить очима Колхауна, що й далі ховається за спинами глядачів. — Навпаки, коли ми з Генрі Пойндекстером зустрілися після того, він перепросив мене, а я завжди почував до нього щиру приязнь, навіть більше — сердечну прихильність. Та й хіба можна було його не любити? А щодо тих кількох різких слів — то навряд чи треба казати, що я пробачив їх і був тільки радий з нашого примирення…
— Отже, ви помирились? — запитує суддя, скориставшись із паузи. — Де це сталося?
— Ярдів за чотириста від того місця, де вчинено вбивство.
Суддя підхоплюється з-за столу. Схоплюються на ноги й присяжні. Глядачі, які стоять довкола, вражені не менше. Це ж бо вперше так певно сказано про місце вбивства та й про саме вбивство як таке.
— Ви маєте на думці те місце, де знайдено кров? — трохи розгублено питає суддя.
— Я маю на думці те місце, де вбито Генрі Пойндекстера.
Ці слова ще дужче вражають і суд, і глядачів. Чути збуджене перешіптування й тихі вигуки. Голосніше за всі інші звуки лунає стогін — то застогнав Вудлі Пойндекстер» уперше остаточно впевнившись, що в нього більш немає сина. Досі в батьковому серці ще жевріла надія побачити свого хлопця живого: може, з ним сталася якась лиха пригода, чи він десь захворів, чи його захопили в полон індіанці, чи ще щось. Адже до останньої хвилини прямих доказів його смерті не було — лише низка побічних обставин та здогадів, дуже хитких і непевних. Але зізнання самого підсудного вже не залишає місця і для тієї слабкої надії.