Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
І тоді Шуйський раптом закричав:
— Не хочу! Не хочу!! Не хочу постригатися у монахи! Ви чините наді мною насильство! Я звернуся...
— Із жалобою? — з’єхидничав Ляпунов. — На кого й до кого?
— До народу! — бризкаючи слиною, кричав Шуйський, голова й борода його були розтріпані, очі вирячені, рот перекривлений. — Не хочу!!! Ви розбійники з великої дороги! Мене вибирали на царство у Кремлі гуртом, а тому ви не маєте права відбирати у мене посох!
— Ха! — Ляпунов взявся руками в боки. — Он як ти... зашкабарчав. Чому ж ти цього не говорив цареві Дмитрію, коли його насильно позбавляв не лише посоха, а й самого життя? А він народом і патріархом був вінчаний на царство. Чи забув про це?
Шуйський знову зціпив сухі, тонкі й синюваті губи, і голова впала йому на груди, він захрипів.
— Будя! — сказав Ляпунов. — Далі він сам дійде! Гайда до народу, порадуємо його, що Василій Іванович уже всього-на-всього простий монах!
— Ізмєннік!! — хрипів Шуйський на адресу Ляпунова і бризкав слиною, що стала червоною — горлом у царя почала сочитися кров. — Вор і ізмєннік! Клятвопорушник! Ти мені, яко цареві, клявся бути вірним.
— Клявся, — шкірив Ляпунов міцні білі зуби, що особливо біліли на тлі його чорної бороди. — Клявся тобі... Але в кого я навчився? У тебе, голубе старий, і добряче підтоптаний! Ти теж клявся принародно служити цареві Дмитрію і сам же свою клятву й порушив — ставши ізмєнніком і вором!
Звичайно, постриг, як насильницький, не міг мати якого-небудь значення — хіба що морально підрубав Шуйського. Та й патріарх не визнав того постригу, а монахами назвав не Шуйського, а тих, хто вчинив над ним наругу.
Але заява патріарха не зробила аніякого впливу на рішення змовників.
— Хай дякує, що ми його скинули з трону без крові, — підсумував свої дії Ляпунов. — А могли взяти з нього приклад і вчинити з ним так, як він вчинив із законним царем Дмитрієм, убити його, тіло спалити, прах засипати до пищалі і шарахнути нею у світ білий!
Але не дивлячись на те, що Шуйського постригли силоміць, без його згоди, що не допускалося канонами християнської церкви, постриженика відвезли у якомусь лахмітті до Чудового монастиря і зачинили його в келії.
— Молись і проси у Господа прощення за те, що ти колись вчинив з царем Дмитрієм. Авось Господь тебе й пробачить, закоренілого старого грішника. Господь, кажуть, прощає і найзатятіших грішників, які щиро каються в содіяному...
Чи каявся запертий до келії Василій Шуйський — невідомо.
Другодні була пострижена в монахині і його жона, а братів його взяли під варту. Шуйського офіційно оголосили позбавленим трону і царського посоху. Боярська дума у зв’язку з цим звернулася до гетьмана Жолкевського і погодилася, аби новим руським царем було обрано королевича Владислава, поляка, сина польського короля Сигізмунда III. Жолкевський поставив умову, і члени Боярської думи її прийняли: скинутий цар має бути відправлений до Волоколамського монастиря, а його брати — до Білої. Царицю Марію, позбавлену корони і пострижену в черниці, відвезти до Суздальського Покровського монастиря, що й було виконано. Екс-цареві і екс-цариці було дозволено ходити в мирському вбранні. Але в кінці жовтня Жолкевський виїхав під Смоленськ у табір короля Сигізмунда III. З собою він мав — кажуть, за наполяганням бояр, які все ще побоювалися, бодай і позбавленого трону, царя Василія, — «прихопити» його із собою. І його, і його сім’ю. Гетьман і «прихопив». 30 жовтня він урочисто в’їхав до королівського табору під Смоленськом, везучи у своєму обозі постриженого, одягненого чи не в лахміття руського царя, руки і борода якого тряслися. Він плакав і, здавалося, вже не тямив, де він і що з ним...
Жолкевський велів привести Василія та його сім’ю до короля.
Сигізмунд III з цікавістю, але без ворожнечі роздивлявся того, хто ще вчора був московським царем.
З жалю навіть звелів Василія пристойно зодягти.
Під час представлення королеві Василію сказали, аби він поклонився. Василій помовчав і тихо відповів:
— Не можна московському і всея Русі государю кланятись королю: праведними судьбами Божими, а не вашими руками приведений я в полон, але виданий московськими ізмєнніками, моїми рабами.
Його ще про щось запитали, Василій хитнув скуйовдженою бородою:
— Все сказав. Більше від мене не почуєте й слова.
— Мені його шкода, цього вчорашнього государя, — замислено мовив король. — Відведіть його під добру варту, і хай там спочиває. Більше ні на що не придатний цей жалюгідний дідок. А що з ним таке сталося — хай пеняє на себе. З ним сталося те, що він кілька років тому вчинив з царем Дмитрієм. Тільки трохи краще — бояри зберегли йому життя. Хай цьому і радується. І його брати теж — хоч і на них незмита кров царя Дмитрія.