Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
— Н-ну, — кричав цар, — хто з вас, ізмєнніки, сміливий, виходь першим під мій ніж!!.
Ляпунов кинувся було вперед, вихоплюючи свій ніж, але раптом інші змовники зупинили його: почекай, ще, мовляв, рано за ножі братися! Ще треба миром спробувати все уладити. А смути, різанини та крові і без тебе, боярине, на Русі нашій вистачає. Негоже все це розпалювати ще й у Кремлі.
Ляпунов сплюнув з досади і пішов на Красну площу, де вже збирався народ. Заходився закликати народ дружно виступити проти царя. Але його ніхто не підтримав. Ухвалили компроміс: іти всім разом до Серпуховських воріт, де більше місця, і там вирішувати всім народом, що далі робити. Пішли. До натовпу, що нуртувався біля Серпуховських воріт. І там спільно галасували, кричали — довго, тяжко, до хрипоти. Одні були за те, що треба царя — чого з ним панькатися — одразу ж усім гуртом порішити. Але таких була меншість. Гору взяла більшість, яка ухвалила: бити чолом государю Василію Івановичу, щоби він, государ, царство залишив, тому що багато крові ллється, а в народі говорять, що він, государ, нещасливий, але гордий, що міста українські, які підтримали Вора, його, государя, не хочуть на царстві.
Народ мовби з такою думкою погоджувався, хоч єдності серед нього не було. Вагалися бояри, але недовго. Не погоджувався патріарх, але його не послухали, обірвали на півслові, і патріарх, ображений і червоний від злості, кудись подався, плюючись і проклинаючи якихось «бєсов».
Вирішено було, і до царя пішов його свояк, князь Воротинський, аби оголосити Шуйському вирок собору — як назвали те зібрання біля Серпуховських воріт: «Уся земля б’є тобі чолом: залиш своє государство заради міжусобної брані, тебе не люблять і служити тобі не хочуть!».
— Це воля всього московського народу? — приречено запитав цар — по всьому видно було, що він уже стомився і зломився.
— Так, государю, це воля всього московського народу, — повторив йому свояк його. — Ти маєш покласти свій царський посох, а життя тобі московський народ збереже. Якщо послухаєш його і виконаєш волю його.
— Гм... — цар ще кілька разів гмикнув, а тоді раптом кинув свій царський посох. — Карету мені й жоні моїй!
І відразу ж виїхав з Кремля — народ розступився, випускаючи його, і мовчав, але похмуро, — разом зі своєю дружиною до свого колишнього боярського дому. І Русь в один день опинилася ніби без царя. Але так тривало недовго. Василій Шуйський у своєму боярському домі переспав, ніби охолов, заспокоївся, випив доброго вина і вирішив ще за свій посох поборотися. Тим більше, він принародно не зрікався царської влади. Того ж дня він велів своїм людям послати московським стрільцям гроші — заборговане жалування, що його видобув зі своїх особистих капшуків, і закликав стрільців захистити його — законного государя Московської Русі, а бояр-ізмєнніков наказати, позбавивши їх живота. Він уже вірив, що московські стрільці повернуть його на трон, а його противники і змовники будуть належно покарані. На його бік став і патріарх, вимагаючи, аби Шуйський повернувся до царського палацу.
Може б, так і трапилося, якби не Ляпунов. Бунтівний боярин не дрімав. Дізнавшись про звертання Шуйського до московських стрільців, він зі своїми озброєними людьми увірвався в боярський дім Шуйського і заявив, що для заспокоєння народу той має постригтися в монахи.
Негайно! Сієї ж миті — з Ляпуновим були монахи Чудового монастиря, котрі погодилися провести обряд постриження.
Як згадав цар Василій, що він стане таким же розстригою, яким не так давно обзивав царя Дмитрія («Господи, невже це мені за гріхи мої, що я скинув з трону Дмитрія і вбив його?» — майнула розпачлива думка). Якусь мить повагавшись, Шуйський навідріз відмовився постригатися в монахи.
— Не хочеш по своїй волі, зробимо по нашій!
Ляпунов кивнув своїм людям, вони кинулися до царя, схопили його за руки і тримали так міцно, доки монахи Чудового монастиря здійснювали обряд постриження.
— Дякуй Богові і народу, що вирішив не проливати твою чорну кров, не позбавляти тебе живота, а мирно зігнати тебе з царського сідала, званого троном! — насмішкувато вигукнув заводій змовників.
Під час обряду треба було, щоб Шуйський виголошував обітницю, погоджуючись стати монахом.
Шуйський навідріз відмовився давати обітницю і міцно стис тонкі посинілі губи, тільки очі його ще більше сльозилися, і з них падали йому на щоки краплі...
— Розтулити йому рота? — запитав один із людей Ляпунова. — Це ми могем.
— Біс з ним, хай німує, — махнув рукою Ляпунов. — Обітницю замість нього виголосять монахи. Будемо вважати, що Василій Іванович од радощів, що стає монахом, просто онімів.