Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Та ще — як гласить уже сучасна яса в ранзі передання-легенди, ні-ні та й між зубцями кремлівських стін у темряві іноді мелькає розпливчаста фігура.
Так, так, Лжедмитрія І.
Буцімто — найновіші кремлівські легенди! — востаннє привид самозванця проявився (привидівся) напередодні державного перевороту в Росії — серпневої ночі 1991 року.
«Чи не від того, — запитувала одна з московських газет, — так істерично тремтіли руки в тодішніх гекачепістів? Можливо, і їм було якесь видіння?»
Недарма ж вважається: Московський Кремль — не тільки улюблене місце князів, царів, імператорів та генсеків з вождями, не тільки це є головною столичною знаменитістю і резиденцією все тих же князів, царів, генсеків і президентів, але й головний погост країни...
Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»
Слово «смута» мовби аж симпатичне. Принаймні звичне нам. Принаймні у першому значенні — смуток, сум, журба... — кого вони не відвідували, на кого не находили?! А «журба» ще й поетичне слово. Згадаймо хоча б знамениту українську пісню Леоніда Глібова «Стоїть гора високая...»:
Чи не правда, мила й зворушлива журба? Себто смуток, смута...
Правда, «смута» — це ще й невеселий, важкий настрій, викликаний горем, невдачею і т. ін.
Це вже далебі гірше, принаймні тут (усе, що викликане горем, невдачею) поезії немає.
Але ще гірше друге його значення: смута — заколот, заворушення, безпорядки, незгоди, розбрат, чвари — яка вже тут поезія!
Правда, воно подається (друге значення) з позначкою: «застаріле».
Гай-гай! Звідколи це чвари-розбрати — особливо в нашій Україні, особливо серед політиків та їм подібним — стали застарілими?
Невмируща смута (у другому значенні), як і невмирущі в роду людському чвари-розбрати... Безпорядки-заворушення та різні незгоди між хомо сапієнсами, людьми ніби ж розумними і — єдиними представниками розумного життя на планеті Земля. То вони в році 1606-му й аж до 1615-го в Московії найяскравіше (чи найчорніше, не знаю, як краще висловитися) проявилися, стали класикою цього явища. Але ж, закінчившись у Московському царстві, вони насправді ніколи... не закінчувалися. І не закінчуються. Така вже людська порода! Хоча б і в тому ж Московському царстві, хоч статус його звідтоді й кардинально змінився.
У 1922 році російський письменник Олексій Толстой, пориваючи з еміграцією, куди він було подався після подій 1917 року в Петрограді (ото вже тоді була смута! Всім смутам смута!!!), писав у своєму «Відкритому листі», що він пориває з еміграцією і повертається в СРСР, у нову Росію, визнає Радянську владу, бо тільки вона, мовляв, виступає як єдина сила, здатна «припинити “руську смуту” і вивести отєчєство на новий рівень розвитку»...
Гай-гай, хоч з часів смути у Московському царстві й минуло вже тоді триста з чимось літ, а смута в Росії все ще лютувала — тільки у новій якості, в червоній упаковці... Смута колишнього Московського царства триває й нині (та й не тільки на Московії), то затухаючи, то спалахуючи з новою силою... А тоді, на початку 1600-х років, вона, люта й кривава, анархічна й зла, лише сягала своїх вершин...
Смута — вона у всі часи — смута.
Жорстока, кривава, руйнівна, що все змітає на своєму шляху. І творцями її і натхненниками виступають здебільшого і ті, й ті... І верхи, і низи. Монархи зі своєю аристократією та дворянством, і їхні піддані, яких тоді прозивали одним словом — чернь.
Але часто перші «допомагали» другим.
Власне, підштовхували їх до смути.
...Йому, барону Едуарду фон Фальц-Фейну, російському дворянину, підданому Князівства Ліхтенштейн, майже сто років.
Він нині чи не один з останніх очевидців подій 1917 року, що за комуністичного режиму йменуватимуться Великою Жовтневою соціалістичною революцією, а насправді були все тією ж — один з її різновидів — Смутою.
Барон згадує в інтерв’ю:
— Дивно, але за тиждень до бунту в Петрограді ніхто з дворян і не пронюхав, що таке відбудеться. Розмов на цю тему не було взагалі. Мій дідусь по матері, генерал, входив до почту імператора... Вже в еміграції я запитав його: як же так? Ти мав великі зв’язки при дворі імператора. Невже ти не відчував — треба щось зробити, інакше така політика погубить Росію? Дід зітхнув: «Я не знав, що люди так бідно живуть. Я вертівся в іншому світі — бали, випуски офіцерів, звані обіди в палаці... І того, що назріває вибух, ніхто не відчував». Я вам чесно скажу: на дворянах теж лежить вина за революцію. Хоча й революція... Як завжди низи за таких бунтів та повстань стають жорстокими руйнівниками. Спалили наш маєток. Як кажуть, ні вам, ні нам. Досі дивуюсь: для чого його було палити, адже там можна було влаштувати... Ну хоча б дитячий садок. А так... Усе пішло прахом, за димом...