Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Облаштувався ґрунтовно — як у себе вдома. Одне слово, засів, тож в історії про його перебування в Тушино збережеться термін — сидіння, а сам він отримає «звання» Тушинського вора.
У XIV столітті на московських землях — московськими вони тоді називалися від ймення ріки Москви, а не від царства однойменного, — що тоді належали слов’янським племенам в’ятичів, двома століттями раніше відібрані у фінських племен мере, зокрема в басейні Москви-ріки та Волго-Окського межиріччя починають селитися вихідці з України, найбільше з Київської та Чернігівської земель. Вони успішно колонізовували ті землі, заселяли їх своїм людом. Так, київський вельможа Родіон Рябець прибув туди з сином Іваном та двором численністю в 1700 чоловік (це майже половина населення Києва, яке вижило від нашестя Батия) і влаштувався на службу до Івана Калити. Московський цар виділив йому землю в нинішньому Волоколамському районі Московської області.
Син Родіона Рябця Іван носив прізвисько Квашня — за пухке тіло. Від нього згодом піде дворянський рід Квашніних. Один з синів його вдався в батечка, гладкого та огрядного («зело телом велик»), тож отримав прізвисько Туша — від нього й ведуть свій рід Тушини, які служили воєводами в багатьох московських містах, а сільце, яке він заснував, стало зватися на честь свого осадника — Тушино.
Там і засів Лжедмитрій II, від місця свого «сидіння» прозваний, як уже згадувалося, Тушинським вором.
Спершу він вигулькнув у Стародубі — тепер Брянської області РФ, а на час першої літописної згадки 1096 року — належав Київській Русі, з XIV ст. — у складі Великого князівства Литовського, пізніше Речі Посполитої, ще згодом у складі Російської держави. Як потім казатимуть, підозрілий молодик, який назвався родаком Нагих і заходився поширювати чутки, що цар Дмитрій живий. А коли стародубці напосіли на нього, — зізнавайся, мовляв, хто ти за їден? — він раптом самого себе й оголосив Дмитрієм — оце тобі й на! Стародубці, не думаючи, не гадаючи і не сподіваючись, мовби царя отримали. Хто він був насправді, ніхто не міг з певністю сказати. А тепер і поготів. Ясно одне було — Дмитрій він чи не Дмитрій, але на Дмитрія він і геть був несхожим — ні зовнішністю, ні характером. Це була людина загалом темна, груба, неосвічена, недалека, але жорстока й хитра. Польський ротмістр Маскевич, який добре знав претендента на царську корону, схарактеризував його так: «Мужик грубий, звичаїв гидких, в розмові лихослівний».
Походження його воістину «темне». Не то шкільний вчитель з білоруського містечка Шклова (але ж його всі сучасники дружно називають неосвіченим, а тут — вчитель!), чи то руський вихідець, чи то попович за саном, чи то вихрещений єврей (а може, й нехрещений), що й зовсім малоймовірно. Та ще хтось може єхидно зауважити: мовляв, усюди шукають руку євреїв!
Буцімто самозванець, вийшовши з литовських володінь у московські землі (за підтримки поляків, які багли сіяти смуту в Московії, аби ослабити її — традиція вже на той час), спершу видавав себе за московського боярина Нагого, а коли стародубці взяли його на дибу — зізнався, що він «є справжній Дмитрій Іванович, який уцілів під час бунту в Москві 17 травня». Ба він, напустивши на себе прегрізного вигляду, змахнув палицею, що в нього мала символізувати посох, і закричав: «Ах, ви сякі-такі діти, я — государ!» Ось тоді стародубці кинулись до його ніг, запричитали: «Винуваті, государ, не впізнали тебе, помилуй нас».
— Тож-бо, — задоволено сказав незнайомець з грізним-грізнющим виглядом. — Глядіть мені!
— Раді тобі служити і живота свого за тебе покласти! — вигукували надто довірливі стародубці.
Його відразу ж оточили шаною, до нього без зайвих слів приєднався козацький ватаг Іван Заруцький та Миховицький з польсько-руським загоном та ще кілька тисяч северців, любителів погуляти, повоювати і добра пограбувати. Чи як тоді казали, вести «воровскую жизнь».
З цим військом він узяв Карачев, Брянськ, Козельськ. В Орлі до нього надійшло підкріплення з Польщі, Литви та від Запоріжжя, і невдовзі новий Дмитрій отримав перемогу над військами Шуйського (тут його виручив український князь Роман Ружинський, який привів до Лжедмитрія 13 тисяч козаків-запорожців, реєстрових та городових, він і обійняв загальне керівництво усім польсько-українським військом Лжедмитрія II.)
«Чого ж то вони (українські козаки. — В. Ч.) такі-сякі, пішли з військами Лжедмитрія-першого, а потім Лжепетра, а тоді ще й Лжедмитрія Другого, супроти єдинокровного нам російського царя-батюшки? Ну, по-перше, це ми, з висот сьогоднішньої історичної науки, знаємо, що царевич Дмитрій, «син царя Івана Грозного», насправді не царевич, а самозванець. А хто міг переконати в цьому запорозького козака, в той час як за цим-таки Лжедмитрієм подалася значна частина московського люду і все донське козацтво. Та навіть при дворі царя Бориса Годунова не могли до кінця збагнути, що це за постать! (Як, між іншим, і нині. — В. Ч.) Звідки вона взялася? А зважмо, що частина російських бояр одразу припала «царевичеві» до ніг і пішла за ним. Понадто вся польська пропаганда створювала самозванцеві імідж «істинного царевича». Його підтримували польський король Сигізмунд III, королевич Владислав (майбутній король Владислав IV), вся польська армія.