Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Відповідаючи на запитання, чи є в Росії можливість знову стати монархією, відповів, як вирок виніс:
— Виключено. Так, я особисто обожнюю імператорську сім’ю. Але проблема в тому, що в царському режимі не було справедливості, і якщо не вийшло в Росії мати царя — то, по-моєму, вдруге не треба випробовувати долю — цар у Росії більше не потрібний!..
І це теж наслідки Смути.
Руську Смуту початку XVII ст. іменують не інакше, як дітищем руської аристократії.
«Що таке Смута в генеральному смислі? — запитує Інтернет-видання і відповідає: — Перш за все загострення постійної боротьби за демаркацію політичних повноважень між руською аристократією і руськими государями. Можна сказати, Смута — дітище старомосковської знаті, нею випестувана і поставлена на ноги, те її дітище, що їй самій і нанесло страшенну шкоду».
Суспільний устрій Росії базувався на компромісі між величезною владою московських государів і присутністю багатого і людного, добре освіченого класу служилої аристократії, «сильних людей». Вони мали великий досвід у воєнній справі, у керуванні країною, що накопичувався впродовж багатьох століть. Цей клас хоч і потребував сильної верховної влади, але в той же час остерігався посилення влади монархів, адже це урізало б їхні давні права та пільги, великі землеволодіння, участь у вирішенні політичних справ. Вона прагнула, аби при державному устрої Росії була сильна аристократична рада, яка б ділила владу з монархом і по можливості була сильнішою за нього.
На боці монархів у Русі-Росії завжди було чисельне, вельми витривале й войовниче дворянство, а також сила приказних людей, які складали нижчі поверхи апарату керування. Питання поділу влади між аристократією і монархами завжди породжувало суперечки: царі домагалися посилення власної влади, другі намагалися її урізати. Монархи намагалися загнуздати аристократію, виступаючи за необмежене єдиновладдя. Вони — монархи й аристократія — були зацікавлені один в одному і в той же час прагнули послабити протилежну сторону. Потрібний був баланс між ведучими громадськими групами. Коли рівновага була непорушною, Росія ставала непереможною, але коли рівновага зникала, на країну звалювалися чисельні біди.
Коли у 1598 році трон посів Борис Годунов, попередня династія Рюриковичів припинилася зі смертю царя Федора Іоанновича. Він не залишив спадкоємців. А той спосіб, завдяки якому Годунов зійшов на трон, був незвичним для Русі, тому вважали, що він не мав прав на престол. А нової правлячої династії йому не вдалося започаткувати — надто рано і несподівано він помер. Правління його загалом було невдалим.
А тут ще й з’явився син царя Івана Дмитрій і заявив про свої законні права на російський престол.
З Інтернет-видання:
«Руська громадська свідомість того часу не була захищена від самозванства. Протягом XVII—XVIII століть найбільш масштабні, найбільш криваві бунти відбуваються під прапорами самозванців. Адже якщо самозванець насправді є тим, чиїм іменем називає себе, то на його боці істина, і грішно його не підтримати. Але якщо він бреше, не грішно виступити проти нього, слугуючи істиною і правдою справжньому государеві. Самозванців відомі десятки, і бували ситуації, коли довести їхню брехню було надто непросто. Або й взагалі неможливо. Ким був Лжедмитрій І, історики не знають досі... Деякі, правда із застереженням, допускають причетність Лжедмитрія I до царського роду. Але ким би він не був, йому вдалося домогтися прихильності польсько-литовської знаті і, здогадно й припустимо, деяких представників московської знаті, які не співчували Годунову. Тому чимало дослідників вважали Лжедмитрія «секретним проектом» старомосковського боярства.
Значна частина населення країни була введена в спокусу жахливими деталями історії 1591 року, коли в Угличі загинув справжній царевич Дмитрій, а після спалахнув жахливий бунт. Більшість говорять, що хлопчик став жертвою придворної боротьби. Здогадно, вбивство відбулося з наказу і не без відома Бориса Годунова. Але останньої правди у цій заплутаній справі немає й досі: джерела не дозволяють точно сказати, чи зарізався царевич випадково, чи був він убитий надісланими душогубами, чи врятувався він... Руська Православна Церква канонізувала невинноубієнного страдальця, царевича Дмитрія (і це при тому, що й вона не мала точних доказів його смерті-загибелі. А раптом він тоді врятувався? — В. Ч.), завбачаючи в його кончині страшний гріх убивства. Поява у 1604 році «чудом врятованого» царевича, який пішов забирати «батьківський престол», збентежила багатьох. Якщо Борис Годунов був не «природним» государем, а вибраним, то він не мав і права на престол... А тому в очах підданих програвав у порівнянні з сином першого руського царя...