Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Але тут до Шуйського прийшов якийсь Мішок (і таке на Русі було ім’я) Кравков, названий «большим хитродельцем», і запропонував запрудити мішками з піском Уду — притоку Оки, на якій розташоване місто.
Вода почала затоплювати Тулу. Так, як і запевняв той «большой хитроделец» на ймення Мішок.
За однією з версій, Болотникова і Лжепетра Шуйському видали самі туляки, за іншою — бунтівники, страждаючи від голоду і навали води, що хлинула в місто, самі здалися цареві.
Проте Болотников та його ватажки ще трималися в кремлі. Вони буцімто заявили царським посланцям (на пропозицію здатися): «Здамося лише за умови, якщо нам буде дароване прощення, а якщо ні — будемо триматися, хоч би нам і довелося один одного зжерти!»
Василій Шуйський пообіцяв їм свою милість, і 10 жовтня боярин Количев зайняв Тулу повністю — велике селянське повстання під проводом Болотникова на цьому й скінчилося.
Сам його ватаг тримав марку до кінця (взагалі, він був чоловіком не без форсу й показухи). До Шуйського в ставку з’явився при зброї (чим викликав у переможців криві посмішки), на очах у царя (любив усе-таки Іван Ісайович ефект!) зняв шаблю, поклав її перед царем — картина була гідна пензля великого художника, Іван Ісайович вмів не лише себе подати, а й здатися в руки переможців, затим ударив йому чолом до землі — Василій Іванович, сидячи на коні, лише гмикнув — і врочисто — голос, голос який — труба! — поклявся цареві служити до гробу, якщо той подарує йому життя.
Життя якогось Болотникова, од якого цар добряче-таки перепудився, коли той стояв за сім верст од Москви, власне, відсиджувався в острозі, Шуйському не було потрібне. Та й що воно могло важити — одним більше, одним менше. На Русі стільки щороку летіло молодецьких голів, що й ліку їм не було, а тут якийсь Болотников!
18 жовтня цар урочисто — як переможець селянського бунту — під церковний передзвін прибув до Москви на білому коні — тисячні натовпи московитів вітали його! Цар і Бог в одній особі. Маленький і щупленький, він, сидячи на білому коні, так гордовито випростався, що здавався і вищим, і більшим.
Слідом за ним, закованих у ланцюги, босих й обідраних, гнали поводирів бунту — Болотникова, Лжепетра та їхніх менших вождиків.
Лжепетрові без зайвої церемонії відрубали голову, а тіло його вивезли за Москву на смітник — на поживу бродячим псам. Навіть не поцікавилися, хто він насправді. Та, зрештою, чи не все одно. Самозванець він і є самозванець, а любителів видавати себе за царя ніколи не меншало.
Болотникова, як головного заводія, довго допитували — «с пристрастием», — а потім, як катам набридло з ним марудитись, відправили його у в’язницю в Каргополь, містечко на Архангельщині. Там йому викололи очі (і для цього треба було його туди везти, ніби не можна було осліпити заводія бунту в Москві), відвезли на якесь болото і там втопили, прив’язавши йому на шию величезну каменюку.
Булькнув Болотников у те болото, розійшлися, потім зійшлися кола, чавкнула тванюка і заспокоїлась, покрившись кугою. І — ніяких слідів Івана Ісайовича Болотникова!
— Болотников нарешті упокоївся у своєму болоті, — як йому здалося, дуже дотепно висловився цар Василій про того, від одного імені якого ще не так давно стільки набрався ляку, коли він стояв за сім верст од Москви. А сам подумав: коли б він тоді не засів — з якої трясці? — у своєму острозі в Коломенському, взяв би, ірод, Москву. Не знав би тоді цар, куди й тікати!
Марина Мнішек, коли до неї дійшли вісті про придушення повстання Болотникова, відчула себе чи не мертвою.
Ще живою, але вже мертвою. І не жаль їй було якогось там збіглого хлопа і турецького раба, а відчай був, що то ж посланець Дмитрія. Якщо він загинув, все програвши, то, виходить, Дмитрій тепер не піде походом на Москву?
Впоравшись з бунтом селян, цар Василій тільки-тільки почав отямлюватися й відходити душею (ну, тепер нарешті спокійно поцарюю!), як зненацька з’явився... Теж Лжедмитрій, але під номером два.
Це ж треба!
І де вони беруться, самозванці, яка земля їх родить? Невже й справді не бояться плахи? Невже й справді їм влада дорожча за все на світі — і навіть за власне життя?! То ж що це таке — влада? Та ще верховна.
І що таке людина — буцімто хомо сапієнс, людина розумна.
Але в тім-то й лихо, що розумна...
Лжедмитрій IІ, розбивши під Болоховом царське військо, облаштувався в Тушино — 12 верст від Москви, кут, що утворює Москва-ріка з її притокою Сходнею.