Тягар пристрастей людських

— Жахливо думати, що такий видатний поет покинутий напризволяще. А раптом він помре, а поруч не буде жодної живої душі?

— Цілком імовірно, — погодився Філіп.

— Як ви можете бути таким бездушним!

— Чому б вам не приходити щодня і не працювати тут? Тоді, якщо йому щось знадобиться, ви будете неподалік, — уїдливо запропонував Кері.

— Я? Мій любий друже, я можу працювати лише в звичному оточенні, до того ж мені весь час доводиться кудись бігти.

Апджон трохи гнівався, що Філіп забрав Кроншоу до себе.

— Шкода, що ви не залишили його в Сохо, — казав критик, змахуючи довгими тонкими руками. — На тому занепалому горищі було щось романтичне. Я змовчав би, якби ви перевезли його до Воппінґа чи Шоредіча, але цей благопристойний Кеннінґтон! Поетам, які помирають, тут не місце!

Кроншоу часто перебував у такому поганому гуморі, що Філіп ледве стримувався, нагадуючи собі весь час: дратівливість — один із симптомів чоловікової хвороби. Часом Апджон з’являвся раніше за Кері, і тоді Кроншоу гірко жалівся йому, а критик співчутливо слухав.

— Річ у тім, що Кері не розуміється на прекрасному, — посміхався він. — Він мислить, як міщанин.

Апджон ставився до хлопця з сарказмом, і Філіпові довелося, спілкуючись із ним, неабияк повправлятися в самоконтролі. Але одного вечора він не стримався. У шпиталі був важкий день, і Кері втомився. Коли він готував собі на кухні горнятко чаю, зайшов Апджон і повідомив, що Кроншоу жаліється, бо хлопець змушує його показатися лікареві.

— Невже ви не розумієте, що вам випала рідкісна, вишукана перевага? Вам слід робити все можливе, щоб виправдати його величну довіру.

— Я не можу собі дозволити таку рідкісну, вишукану перевагу, — кинув Філіп.

Коли йшлося про гроші, Леонард Апджон прибирав дещо зверхнього вигляду. Ця тема ображала його чутливу особистість.

— У поведінці Кроншоу є благородство. А ви непокоїте його своєю набридливістю. Слід зважати на витончені почуття інших, хай навіть вони вам не знайомі.

Філіпове обличчя потемніло.

— Зайдімо до Кроншоу, — крижаним тоном запропонував він.

Поет лежав горілиць, читав книжку і палив люльку. Повітря було затхле, і попри Філіпові зусилля, у кімнаті панував занепад, який завжди супроводжував Кроншоу, де б той не був. Коли чоловіки зайшли, письменник зняв окуляри. Філіп ось-ось міг вибухнути від люті.

— Апджон каже, наче ви жалієтеся йому через те, що я змушую вас викликати лікаря, — почав він. — Я хочу, аби прийшов лікар, інакше ви одного дня помрете, а я не зможу отримати свідоцтво про смерть, адже ніхто вас не оглядав. Почнеться розслідування і мене звинуватять у тому, що я не викликав лікаря.

— Я про це не подумав. Гадав, що ви хочете викликати його заради мене, а не заради себе. Хай лікар огляне мене, коли вам заманеться.

Філіп не відповів, лише ледь помітно здвигнув плечима. Подивившись на нього, Кроншоу тихенько засміявся.

— Не дивіться на мене так розгнівано, любий. Я чудово знаю, що ви намагаєтеся зробити для мене все можливе. Нехай лікар мене огляне, раптом він допоможе, і це принаймні заспокоїть вас. — Чоловік перевів погляд на Апджона. — Ви клятий дурень, Леонарде. Навіщо ви непокоїте хлопця? У нього й так через мене безліч справ. А ви для мене не зробите нічого, хіба напишете про мене гарненьку статтю після моєї смерті. Чи я вас не знаю.

Наступного дня Філіп пішов до доктора Тайрелла. Йому здавалося, що чоловіка зацікавить ця історія, і щойно у лікаря з’явився вільний час, той вирушив із Кері до Кеннінґтона. Але там він лише підтвердив Філіпові слова. Безнадійний випадок.

— Якщо хочете, я заберу його до шпиталю, — запропонував доктор Тайрелл. — Йому дадуть окрему невеличку палату.

— Ніщо не змусить його туди поїхати.

— Знаєте, він може померти будь-якої миті або знову підхопити запалення легень.

Філіп кивнув. Доктор Тайрелл дав йому кілька порад і пообіцяв навідатися знову, якщо буде потрібно. Він залишив свою адресу. Повернувшись назад, Філіп виявив, що Кроншоу спокійнісінько читає. Він не завдав собі клопоту поцікавитися, що сказав лікар.

— Тепер ви задоволені, любий хлопче? — поцікавився письменник.

— Гадаю, ніщо не змусить вас прислухатися до Тайреллових порад.

— Ніщо, — усміхнувся Кроншоу.