Вибрані твори
- Автор: Пилипенко Сергей Владимирович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-966-8499-67-8
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Вибрані твори». Краткое содержание книги:
Іван Брик не подає прізвища автора листів до нього, «не будучи до того уповноваженим». Чому лікар А. Каршин ховавсь? Оказується, що Анна Павловна, бувши перед тим у Києві, зверталася до Академії Наук, що О. Новицький[560], С. Єфремов, М. Біляшевський[561] та Д. Щербаківський[562]оглядали збірку, оцінили в 5-7 т. карбованців, хотіли були її придбати, та хтось налякав А. Картину, що картини можуть реквізувати як національне майно, — і вона подалась із ним, знов на скільки років заховавши Шевченкову спадщину.
Аж коли УАН розпочала працю навколо видання творів Шевченкових і акад. Новицькому потрібні були знимки з усієї художньої спадщини Шевченкової — відновилися зносини з родиною Ускових. Зачинає з нею наново переписку акад. Єфремов. Надія Смоляк, що, власне, являлася безпосередньою власницею картин, скаржиться на скрутне своє життя, пише, що віддала б задешево ці картини, якби їй повернули націоналізований у неї будинок. Академія, за підписом акад. Корчак-Чепурківського[563], звертається (11-Х — 28 р.) до Бугурусланської міськради зі сльозницею, прохаючи про денаціоналізацію і вказуючи на добре відношення до Шевченка батьків Н. Смоляк. Бугурусланська міськрада відмовляє, зважаючи на те, що чоловік Н. Смоляк, колишній власник будинку, був агентом царського уряду — місцевим судовим слідчим, та зважаючи на норми домовласности, що існують у Бугуруслані.
Справа знов переривається, і УАН дістає тільки по два примірники фотознимків з картин, зроблених не дуже добре тамо ж у Бугуруслані, за доглядом голови місцевого товариства краєзнавства. Акад. Єфремов передає адресу Н. Смоляк Шевченківському Інститутові[564], і вже Інститут зачинає переписку з Н. Смоляк.
У лютому 1929 року відбувається віднині широко відома подоріж українських письменників до Москви й Ленінграду. Користуючись з цієї нагоди, беру на себе низку доручень від Шевченківського Інституту. Управління Науковими Установами НКО УСРР дозволяє поїхати безпосередньо до Бугуруслану, оглянути картини й придбати їх за кошти, асигновані на поповнення наукових музеїв.
Добре попоходивши в Москві з одержаною від т. Луначарського згодою видати Шевченкові картини з Музеїв РСФРР («Третяковка»[565] вже видала, і її колекція вже в Шевченковому Інституті), ще більше попоходивши в Ленінграді, щоб, нарешті, взяти там і привезти до Харкова сім Шевченкових акварелів з часів так званої Аральської експедиції, що переховувалися в Руському музеї[566] (спасибі проф. Нерадовському[567], завідувачеві] художнім відділом цього музею, що не схотів без дальших наказів НКО РСФРР видати решту — аж за місяць це скоїлось), придбавши також у Ленінграді картину-сепію та два малюнки олівцем Шевченкових у гром. Алексєєвої дочки І. А. Нікольського, та з сумом подивившись на куток «українофілів» у Пушкінському Домі[568] («українофіли» — це, оказується, за термінологією Всесоюзної Академії Наук, — Шевченко, Куліш та Гребінка[569], у протиставлення до «слав'янофілів» — Аксакових[570] та інш., що їх пам'ятки переховуються в тій же кімнаті Пушкінського Дому) — отож, зробивши, що міг, у дорученій справі, беруся з Москви через Рязань — Сизрань — Самару до Бугуруслану, повідомивши голову Укрнауки[571] т. Озерського[572], щоб не забув туди переказати потрібні гроші.
Не дуже легко дістатися до Бугуруслану. Два рази на тиждень іде челябінський поїзд, і, не попавши в нього, ви ризикуєте, як і я, безнадійно сидіти дві або й більше доби на самарському вокзалі. Щоправда, ви тоді дізнаєтесь, що в Самарі, в клюбі нацмен[573], є українська секція, де бере участь 150 чоловік, що вона готується до Шевченкових свят і просить на це хоч 50 к[арбованців] в окрполітосвіти. Дізнаєтесь також, що в окрузі є 50 українських шкіл, але, за щирим визнанням робітників Наросвіти, ці школи називаються українськими тільки тому, що містяться в українських селах. Побачите, як і я, щире здивовання селянок-українок, що запитують ув одній радянській установі, «де тут той, що гроші видає»? — коли по-міському одягнена людина несподівано відповідає їм також українською мовою: «Я тут приїжджий, поспитайте когось іншого». Побачите також чотирі великих крамниці ГИЗ'а і не таку вже велику, об'єднану «Московского Рабочего»[574], «Пути Просвещения»[575] та нашого харківського «Пролетарія»[576] і дізнаєтесь, що «Пролетарій», хоч і українізується він поволі у нас, не догадавсь і досі прислати в Самару хоч би одну, на показ, українську книжку, а про його російський переклад Головкового «Бур'яну» тут був цілий диспут серед бібліотекарів: казали, що для розповсюдження на селі ця книга «непідходяща», дискредитує, мовляв, радянську владу. Ледве тов. Вайнер, що колись працював ув Агітпропі ЦК КП(б)У, а тепер ув агітпропі Середнє-Волзької области працює — виборонив. Почуєте також, що в окрузі є певний штат інспекторів нацменів: чуваський, мордовський та інші, але на 150000 українців ще не знайшлося. Щоправда, агітпроп партійний про це дбає, і там уже є тов. Гайдамак, що йому доручена ця справа. Одне слово, пересвідчитеся, що українські письменники під час подорожі до Москви недурно наполягали на потребу культурного обслуговування української людности РСФРР. А коли заходите ще в одну книгарню — Центрвидаву, там ви дізнаєтесь, що хоч нема каталогів, нема оповісток, нема певних сум у бюджеті — усе ж хтось за минулий рік замовив на 1000 карбованців українських підручників та на 300 карб, іншої літератури. Тим часом і в цій книгарні жодної української книжки немає.
560
Новицький Олекса (1862-1934) — історик мистецтва, дійсний член НТШ (з 1914) та УАН (з 1922). У 1924-1933 рр. очолював Всеукраїнський археологічний комітет при ВУАН та науково-дослідчу кафедру мистецтвознавства.
561
Біляшевський Микола (1867-1926) — археолог і музеолог. Дійсний член НТШ, ВУАН, Всеукраїнського археологічного комітету.
562
Щербаківський Данило (1877-1927) — етнограф, дослідник українського народного мистецтва, археолог і музейний діяч. Дійсний член НТШ, співтворець Української державної академії мистецтв (1917).
563
Корчак-Чепурківський Овксентій (1857-1947) — гігієніст та епідеміолог. Дійсний член УАН (з 1921 р.).
564
Шевченківський Інститут — Інститут Тараса Шевченка ВУАН (Інститут літературознавства ім. Т. Шевченка, Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України), заснований 1926 р. На той час: директор установи — академік Д. Багалій (1857-1932), заступник директора — С. Пилипенко, вчений секретар — І. Айзеншток (1900-1980).
565
«Третяковка» — Третьяковська картинна галерея, заснована 1856 р. П. Третьяковим та передана ним 1892 р. у дарунок Москві. На сьогодні один з найбільших у світі художніх музеїв.
566
Руський музей — мається на увазі художній музей у Ленінграді (нині — Петербурзі), заснований 1895 р. Почав діяти з 1898 р.
567
Нерадовський Петро (1875-1962) — художник, мистецтвознавець. З 1909 по 1931 р. — хранитель художнього відділу музею.
568
Пушкінський Дім — створений у Петербурзі в 1905 р. (Інститут російської літератури Російської Академії наук), де зберігається колекція книг, рукописів і предметів, пов'язаних з російським поетом та взагалі російською літературою.
569
Гребінка Євген (1812-1848) — письменник. Писав українською і російською мовами.
570
У протиставлення до «слов'янофілів» — Аксакових — йдеться про братів Аксакових, ідеологів слов'янофільства: Іван Сергійович (1823-1886) — російський публіцист та громадський діяч. Редактор журналів «День», «Москва», «Русская беседа», «Русь» тощо; Костянтин Сергійович (1817-1860) — російський публіцист, історик, лінгвіст, поет.
571
Укрнаука — управління науки при Народному комісаріаті освіти.
572
Озерський Юрій (1896-1937) — журналіст, педагогічний і політичний діяч, колишній боротьбист. Був заступником наркома освіти УСРР та головою ДВУ. Репресований.
573
Нацмен — національні меншини.
574
«Московский Робочий» — радянське видавництво, засноване 1922 р.
575
«Путь Просвещения» — часопис та видавництво 1920-х рр.
576
«Пролетарій» — харківське видавництво, у другій половині 1920-х — на початку 1930-х рр. друкував також книги і українською мовою. У 1928 р. в цьому видавництві вийшли твори С. Пилипенка російською мовою «Простые рассказы» (переклад Т. Кардиналовської).