Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
знала, що радянській владі ще й ікони не подобаються! А ікони' ж є в кожній селянській хаті, є в церквах, — то чому ж їм не бути й у школі? Та найприкріше було те, що це не подобалось тому, чию любов до себе вона хотіла воскресити чиєї любови потребувала...
Оксана посміхнулась винувато (і чарівно-чарівно!) і сказала:
— А зрештою, не я ж її, ту ікону, там повісила. Це була стара, чорна ікона, що висіла в кутку ще з того часу, як ту школу збудовано. Перед нею постійно горіла лямпадка (сторож, дід Ягор засвічував), і до неї...
Тут Оксана спинилась. Побоялась уже сказати, що кожного разу, щодня, її учні перед початком! навчання й після нього1 проказували (один, черговий) „молитву перед навчанням" і „молитву після навчання". Бо тепер уже розуміла, що це був ще більший її „злочин".
А їй же треба було знов посаду вчительки здобути! І на Самсона надіялась, що допоможе...
— ...І якби хто сказав був, що не можна, то я б викинула... Мені та ікона не потрібна...
Самсонові ці її слова дали на розум, що ця сільська вчителька притьмом йому в обійми падає: хоч і попівна, а так легко ікон зрікається! Ради нього зрікається! Про те, що їй, може, треба було йому подобатись, що їй тепер просто ніде було дітися з дитиною, — він якось не подумав. Вирішивши вже твіердо цю гарну жінку поблизу затримати, він сказав:
— Тобі треба переселитись до міста, тут інший світ. Хочеш, я тебе влаштую вчителькою?
Оксана кивнула на знак згоди головою, подарувавши заразом йому таку запаморочливу усмішку вдячности, що він аж нестямився. Узяв слухавку й зателефонував до „Губнаросвіти..."
Українізація
Стародавні греки — пишуть історики — дуже б здивувалися, якби що хто сказав, що рідної мови треба вчитися в
школі.
Не абияк здивувалася й нова вчителька 36-ої міської школи пишнокоса Оксана Роговенко, як її покликано до „Наросвіти" й сказано, що вона повинна ходити на курси української мови. Еге, не абияк, кажемо, здивувалася...
Як?! їй ходити на курси української мови!? їй, що народилася й зросла в українському селі! А скільки вона грала в різних українських п'єсах — у „Сватанні на Ганчарівці", в „Кум мірошник, або сатана в бочці", в ,На перші гулі"! І вже чотири роки вчителювала в українській школі... Он і товариш, „завуч" металюрґійного інституту може посвідчити...
Дивувалася, протестувала. Та потім їй таки довелося скоритись. Правда, спочатку член державної комісії українізації, досить несміливий і миршавий безпартійний у вишиваній сорочці, спасував був перед її упевненим; тоном та — це особливо! — перед отим покликанням на одного з найвидат-ніших партійців м. Січеслава. Він бо хоч і українізатор і був один з того народу, що йому належала держава, але безпартійний таки залишався безпартійним, і минуле в нього було якесь жалюгідне, просвітянське, якщо не петлюрівське. А товариш же Ліпшиць ще й не просто партієць, а, кажуть, навіть у першій кінній товариша Буденного був (еге, „Буденного", а не „Будьонного'", як вимовляють це прізвище росіяни, не змя'гши переробити на „Буднічний"; він же сам зм'алку та, напевно, й його батьки з Сальщини вимовляли „Буденний"), — був товариш Ліпшиць у цій першій і, може, не одному „білополякові" пиндючну голову на славу майбутнього соціалізму шаблею ізчесав.
Але, рятуючи не так свій, як державної комісії престиж, українізатор несміливо запитав нову вчительку:
— А ви знаєте, що таке „папір"?
І тут гордій учительці-красуні довелося тільки соромливо посміхнутись, більше покладаючись на силу того чарівного усміху, як на знання: цього слова вона не знала.
— А „олівець"? — уже трохи сміливіше запитав миршавий чоловічок.
Ще дужче засоромилась наша красуня, чарівно спалахнувши: і це слово було їй невідоме.
— „Зшиток"? — задзвенів переможним дзвоном голос іспитовця.
Красуня [остаточно скапітулювала: цього вона теж ніколи не чула. І як висновок з цього:
— Позаяк ви, товаришко, не знаєте ні слова „папір", ні слова „олівець", ні слова „зшиток", аевентуально й багатьох інших, — по-прокурорському прорік українізатор (його миршавість майже зникла, він виріс, діявши іменем держави), — то, згідно з наказом...
...І внаслідок цього вчительку Оксану Роговенко приєднано доі чималого гурту інших таких же здивованих. Усім їм проказано текст на сотню слів, узятий із читанки „Стежка додому", виданої в Січеславі ще 1918 року за редакцією І. Труби. (Між іншим, ще тоді, як ця читанка була видана, дехто з українізаторів щиро обурювався, що цей редактор, закликаючи людей „додому'', тобто до української мови й культури, не змінив свого „московського" прізвища на „Димар").