Січеславщина (квадрологія)

Велика й висока, заслана м'яким килимом кімната, на великих вікнах завіси... Важка брондза — не завіси! По бойках поворозки з важкими китицями... Широкий письмовий стіл, накритий червоним сукном (червоний колір — ознака режиму). А за тим столом сидів пишнокучерявий (а не чуб ..йоржиком"!), в новому шевйотовому костюмі, при якійсь крикливо-кольоровій краватці... сидів якийсь, ну, „зав" чи що... По-старорежимному б сказати, панюга...

Чи то Самсон? Може, її хибно поінформували, що він тут працює? Не було бо нічогісінько спільного між тим гімназистом, несміливим жидівським юнаком, що колись запобігав її ласки, і цим володарем сучасної дійсносте в республіці робітників, 'селян, ну і трудової інтелігенції! Володар і повновладний господар оцієї високої, повновікнистої кімнати, начальник, що до нього страшно й обізватись... Репрезентант самого Леніна, зображеного над його головою на тлі криваво-червоного стягу на повний зріст, як він промовляє над трибуною: „Вперед! До перемоги!" Карггина — як Бог Саваоф у церкві...

І Оксана спинилась нерішуче біля порога. Що вона скаже, якщо й він це? Як почне?

Але Ліпшиць уже пізнав її і, підвівшися з-за столу, вийшов їй назустріч.

— Кого я бачу? — гукнув здивовано. — Невже ви... ти... Оксана? Фу ти! Не знаю, як і звертатись — на „ти" чи на „ви'... Ми ж так давно бачились!

— Можна й на „ти".

— Ну, так іди сюди! Сідай!

І він як узяв її за руку, щоб на привіт потиснути, та так, по-приятельському й повів до свого столу, посадив на стілець. Ба й посадовивши, не зразу руку гарної молодиці випустив, протяг м'якою, трохи пітною (літо ж) долонею по долоні. І сам сів не за столом, а біля Оксани, на другому стільці.

Оксана роззирнулась по кімнаті-храмі, ще боязко, ще не певна бувши його, цього „начальника", прихильносте.

— Як у вас тут гарно! Яка прохолода!

Сказала „у вас" у значенні „в інституті", бо не зважилася сказати „в. тебе", дарма що він звернувся вже до неї на ти"

Але Самсон узяв те „у віас" на свою таки адресу, як вияв- її пошани до нього, як визнання його вищосте. Підскочив, щоб зробити ще більшу „прохолоду": потяг за поворозку з китицею і затулив до половини високе вікно важкою глинястого кольору пілкою завіси. Обірвав цим решту сонячного парусу — засягу серпневого сонця, що десь там надворі, поза товстими цегловими мурами інститутського будинка аж кипіло, розм'якшуючи асфальт хідників, прив'ялюючи пальчасте листя акацій. Та й сам він, затягнутий при шиї краваткою, більш відчував його тепло, аніж відвідувачка, що була з. легенькій рожевій блюзці, голорука й голошия.

А заразом цей Ліпшиців рух означав ще й те, що таки він господар цього пишного кабінету, що це він має тепер такі умови. Це не те, що було колись у селі, коли йому робили ласку мужицькі сини, приймаючи в своїх „літніх резиденціях" — коморах, глиною вимазаних приміщеннях без вікон (і тому з холодком). Це умови без порівняння кращі навіть за ті, що їх мала вона, сільська попівна...

Зблизька Оксана бачила, що й із себе Самсон став дуже тарний. Передусім шевелюра: чорна розкидана купа, що хвилястим вихором' рветься вгору. Гладенький овал угодованого обличчя, ґумощокого, з легкими цеглового кольору рум'яцями, чисто поголеного, з приємною тінню упертих ко-рщців. що, либонь, не піддавались бритві. Трохи не подобались Оксані його ніздрі — більше ніж треба, відкриті, видовжені вперед, як ямки від двох вилущених мигдалів, з кількома видними волосками: вони підкреслювали оту жидівську (але невеличку!) заокругленість носа.