Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

За спостереженнями Л. С. Клейна індоарійськими елементами у культурі катакомбної спільності є: катакомба як форма поховальної споруди; парні поховання чоловіка та жінки; використання вохри у поховальному ритуалі; кам’яні булави та сокири як репліка “ваджри” — кийка Індри; комплекти гральних костей; наявність половини тулуба коня у могилі; курильниці. Проте катакомбна спільність не може бути визнана одноетнічною, індоарійською, оскільки складається з кількох, вельми відмінних між собою культур. Поряд з індоарійським у катакомбній спільності можна припустити наявність прагрецького та давньопівнічнокавказького етнічних елементів.

Якщо катакомбні племена були переважно аріями, що вже виділилися з індоіранської спільності, то до іранської гілки могли належати племена полтавкінської спільності, які займали на початку II тис. до н. е. простори Поволжя та Приуралля. Волга як велика священна ріка фігурує у літературних пам’ятках і індоаріїв під назвою Рангха, Раса, і давніх іранців під назвою Ранха. Давня назва Волги (Ра, Рас) трапляється в античних авторів, а у мордовського народу вона збереглася донині як Раво.

Культурні трансформації, що відбувалися у другій чверті II тис. до н. е. за участю абашівських, полтавківських та катакомбних племен, спричинилися до значних переміщень населення та утворення нових культур — синташтинської та багатоваликової кераміки — на південному сході Європи. В етнічному плані носіїв названих культур пов’язують з індоіранськими племенами[293].

Можна припустити, що індоарії займали переважно західний ареал (культура багатоваликової кераміки), а праіранці — східний (синташтинська культура), наслідуючи відповідно катакомбну та полтавкінську лінії розвитку. Ближче до середини II тис. до н. е, індоарії мігрують з теренів Східної Європи, а на величезній території від Уралу до Дніпра поширюється досить уніфікована за усіма показниками зрубна культура. Належність її носіїв до північноіранського етносу обстоюється практично усіма дослідниками. За такої ситуації в Україну зі сходу, із Середнього Подоння, у середовище носіїв культури багатоваликової кераміки, точніше, їхніх залишків просувається іраномовне населення зрубної культури. Таким чином, у XV ст. до н. е. відбувається поступова іранізація спочатку лісостепової та степової смуг Лівобережної України, а згодом і Північного Причорномор’я.