Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство
- Автор: Коллектив авторов, Толочко Пётр Петрович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Наукова думка
- ISBN: 966000103
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, антропологів, усіх, хто цікавиться історією нашої землі.
Завершуючи опис міжетнічних процесів на початку II тис. до н. е., слід торкнутися ситуації у Закарпатті, де землі на північ від р. Латориці заселяли носії культури східнословацьких курганів, що входила до спільності культур шнурової кераміки. На півдні ж Закарпаття досліджено культуру Ніршег, носіїв якої можна віднести до протофрако-іллірійського етнічного масиву. Вважається, що носії культури східнословацьких курганів проникли у Потисся з районів Сяну та Дністра й були з часом асимільовані місцевими землеробськими племенами[302].
Загалом перша чверть II тис. до н. е. показова взаємозв’язками більш-менш рівних за силою та культурним розвитком груп населення, одна з яких (катакомбна спільність) домінувала у степу, а друга (спільність культур шнурової кераміки) — у лісостепу та Поліссі. Взаємовідносини названих спільностей із племенами фіно-угорської та протофрако-іллірійської етнічних груп у цей період особливої ваги на території України не мали.
Знаменно те, то зоною найактивніших контактів землеробських та скотарських племен вже у першій чверті II тис. до н. е. стало Київське Подніпров’я. Як зазначалося, у цьому регіоні відбувався активний обмін між протобалто-слов’янськими племенами культур шнурової кераміки та індоіранським населенням культур катакомбної спільності. Ще раніше, у III тис. до н. е., Київське Подніпров’я притягувало до себе спочатку носіїв землеробської трипільської культури, скотарів середньостогівської спільності та неолітичних мисливців Полісся, а згодом носіїв культури кулястих амфор правобережного лісостепу та племена ямної спільності з півдня та сходу України. Особлива роль Київського Подніпров’я у міжетнічних контактах населення України, починаючи від III тис. до н. е., зумовлена перш за все його вигідним географічним розташуванням. Завдяки розгалуженій річковій мережі Верхнього Подніпров’я на сході Десною та Сеймом можно було дістатися до Середнього Дону та Оки; на півночі головним руслом — до верхньої течії Волги, а правими притоками — до Даугави; на заході Прип’яттю та її притоками — до Західного Бугу та Німану.
Усі ці водні артерії сходилися в єдине річище Дніпра біля Київських гір. Повз ці гори проходив важливий трансєвропейський суходольний шлях, західний відрізок якого з’єднував Київщину, через Карпатські перевали, з Угорською рівниною, а східний — з Казанським Поволжям та Приураллям. До Київських гір виходили природні смуги України — Полісся, лісостеп і степовий коридор уздовж лівого берега Дніпра, який робив Київщину приступною для степовиків. Таким чином, Київське Подніпров’я стало центром притягання для різних за системою господарства, суспільною структурою та етнічною належністю груп населення України. Контроль над Київщиною давав важливі економічні, а відтак і політичні переваги тій чи іншій етнічній групі населення. Пам’ять про Київщину як історичне перехрестя етносів найліпше збереглася в гідронімах регіону. Зокрема, за спостереженнями Д. Я. Телегіна, в слов’янських, іранських, іллірійських, фракійських, германських назвах річок, які, принаймні частина з них, сягають доби бронзи. Конкретні прояви міжетнічних контактів на теренах Київського Подніпров’я розглядатимуться нижче.
Відносно краще знання старожитностей катакомбних племен дає змогу визначити певні віхи їхньої історії. У XIX ст. до н. е. відбувалися значні переміщення населення всередині катакомбної спільності та просування окремих груп катакомбного населення на захід, аж до пониззя Дунаю, тобто в ареал буджацької культури. Антропологічні матеріали свідчать про проникнення на південь України з-за Дону окремих груп катакомбного населення калмицьких степів. Просуваючись уздовж Сіверського Дінця та Самари, вони перетнули Дніпро у районі порогів та вийшли до Поінгулля, де виділено інгульську катакомбну культуру[303]. Помітні зміни в антропологічному типі населення збіглися з відчутними змінами у поховальному ритуалі (замість скорченого — випростане положення небіжчиків у катакомбах). Зникають риси ямної культури, притаманні пам’яткам ранньої катакомбної культури. Локальні ознаки окремих груп катакомбного населення стають настільки своєрідними, що в межах спільності було виділено окремі катакомбні культури. Найяскравішими у межах України були донецька та інгульська. Частина катакомбного населення Дніпровського Надпоріжжя просунулася уздовж Дніпра до теренів Київщини, де вступила у контакти з носіями середньодніпровської культури шнурової кераміки. Є певні підстави стверджувати переважаючий вплив катакомбних традицій у вказаному регіоні.
302
Балагури Э. А. История населения Верхнего Потисья в бронзовом веке: Автореф. дис. ... д-ра ист. наук. — К., 1983. — С. 22—23.
303
Братченко С. Н., Шапошникова О. Г. Катакомбная культурно-историческая общность // Археология Украинской ССР. — 1985. — Т. 1. — С. 415—417.