Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Літописна стаття 996 р., у якій розповідається про завершення будівництва Десятинної церкви, не лишає сумніву в тому, що великокнязівський домен на цей час цілком визначився. Володимир Святославич виділив на утримання святої Богородиці десяту частину прибутків від «имѣнья моего и отъ градъ моихъ». У «Сказанні про князя Бориса і Гліба» утримуються відомості про володіння Святополка.

З кінця X ст. почалось формування доменіальних володінь удільних князів. Цьому сприяла адміністративна реформа Володимира, в результаті якої всі найбільші давньоруські землі передавались в управління його синам. Володіння ці, звичайно, були умовні, їх міг відібрати або замінити великий київський князь кожної миті, але породжували вотчинні претензії. На перших порах реалізувались вони лише Полоцьком. Віддані Володимиром Святославичем сину Ізяславу місто це і земля надовго закріпились за його родом. Після Любецького з’їзду (1097) вотчинне право поширилось на Чернігів, Володимир, Перемишль та ін. Відоме положення з’їзду «каждо да держить отчину свою» вказує не на початок князівсько-вотчинного порядку на Русі, а на його юридичне закріплення, визнання недоторканності отчих спадщин.

У реальному житті все було значно складніше. Вотчинним правом на володіння землею користувались лише ті князі, до яких переходила від батька влада — князівський стіл. Ізгої, які позбавились столів, втрачали не тільки владу, але й волость. Отже, доменіальні володіння на Русі становили певні сільськогосподарські округи, закріплені не стільки за князівським родом, скільки за князівським столом[651].

Розміри земельної ренти князям були досить великими. Рента стікалась у міста і матеріалізувалась там у князівських палацах, храмах, предметах розкоші, озброєнні дружини. Тільки десятої частини надходжень від доменіальних володінь Володимира Святославича виявилось достатньо, щоб побудувати один з найбільших храмів Русі — Десятинну церкву. Концентрація князівської данини Лівобережжя у Чернігові після поділу Русі 1026 р. дала можливість Мстиславу Володимировичу розгорнути велике будівництво міста, у тому числі кафедрального собору св. Спаса. Святослав Ярославич, за свідченням «Києво-Печерського патерика», пожертвував на будівництво Успенської церкви Печерського монастиря 100 гривень золотом. Князі Володимир Святославич, Ізяслав і Всеволод Ярославичі, Володимир Мономах, Всеволод Ольгович, Святослав Всеволодович, Ярослав Осмомисл та ін. були засновниками монастирів і фундаторами храмів.

Місцем концентрації прибутків від обширних доменіальних володінь були князівські садиби. Коли повсталі 1068 р. кияни заходились грабувати великокнязівську резиденцію Ізяслава Ярославина, там було «бещисленное множество злата, и серебра, и кунами, и скорою»[652].