Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
Янукович у Міжгір’ї
— Чоловіче, візьміть велосипед, — кинувся до Віті якийсь хлопчина. — Територія Межгір’я чимала, ноги стопчете.
Вітя на мить закляк. «Спалився, — майнуло в голові, і одразу ж: — От сука гример, стільки грошей взяв, а роботи не зробив». Однак хлопчина нічим не виказав, що впізнав Вітю.
— Беріть, оренда не дорога, зате ж будете як король!
— Ш…с…п… Шспасіба, нінада, — видавив з себе Вітя і, віддавши квиток на контролі, перетнув межу власного подвір’я.
— Корольом будеш? Та був я вже корольом, — белькотів він собі під носа. — І ось маєш!
До хонки Вітя зайти не наважився, побоявся, що не витримає серце, тож пішов до бані. Там, у бесідці, стояв магнітофон і грала музика. А поруч на стільці сиділа якась пані.
— Підходьте, чоловіче, просю. — Жінка піднялася назустріч Віктору. — Ця бесідка унікальна. Побудована в дуже правильному місті. Тут просто в космос б’є енергетичний стовп, якій лікує й омолоджує. Паралельно за окремі гроші зніму з вас порчу або наговір.
— Шспасіба, нінада, — відступив Вітя.
«А таки в правильному місці я біля бані „бесідку-мінєтку“ побудував. Енергетичний стовп! А то ще й думаю, чого там завжди так гарно було», — розмірковував він, спускаючись до моря. Ось і озеро, куди він закинув до десятка видів сомів. Дещо подохло одразу, однак деякі «кабани» вижили. Ось і виміст, з якого він інколи ловив, ось і красівий двоповерховий будиночок-туалет, щоб, як припече, не тягти дупу вгору до хонки.
У якийсь момент Вітя не повірив очам. У вікні туалету красувалася вивіска «Кафе». Він підійшов і смикнув ручку. Зачинено.
— Не працює, чоловіче, — почувся голос ззаду.
Перед Вітею стояв якийсь чоловік із купою ключів.
— Збанкрутувало кафе. Перестали ходить, як дізналися, шо це сральник. А хочете, я вам пенькі покажу? Вони зараз закриті, однак за окрему плату можу організувати.
Вітя зам’явся. З одного боку, не хотілося привертати до себе увагу, а з іншого — кортіло подивитися, як там улюблене ліжко у вулику.
— А рублями російськими візьмете, — тихо пробубонів Вітя.
— Рублями? Ворожими? — Чоловік роззирнувся навколо. — Та чого ж, можна й рублями. Тільки для іноземців дорожче.
Вітя сунув поводиреві гроші, й вони пішли до пеньків. Вуликів майже не залишилося, однак вулик-ліжко був на місці. Дивовижна конструкція дозволяла людині лежати майже всередині вулика, а навколо були бджоли.
— Кажуть, шо він любив тут порать свою полюбовницю — чи то сестру, чи то родичку куховарки, — гигикнув чоловік із ключами.
Вітя промовчав, хоча на очі навернулися сльози.
Полишивши пеньки, Вітя вирішив піти глянути на яблуневий сад та ферму. Дорогою він побачив екскурсію і прибився до неї.
— Оце яблуневий сад Януковича, — розповідала жвава дівчина. — Він дуже любив, шоб усе було своє й екологічно чисте.
«Шо ви всі „любив-любив“! Я й зараз люблю», — подумав Вітя.
— Однак через те, шо він хотів усе швидко і дуже красіве на вид, то агрономам не лишилося нічого, як набурити в землю стільки нітратів, шо ті яблука хіба вночі не світилися.
— Правильно колись казав Береговий, — сплеснув у долоні Вітя, віддаляючись від екскурсії. — Вірити не можна нікому, скрізь обман.
А на виході Вітя розплакався. Від безсилля і люті. Від того, що брукованими доріжками, де кожен камінчик коштував по євро, тепер ходять чужі люди. Що ті, хто раніше працювали на нього, тепер відкрили тут свої міні-бізнеси. Він згадував, що колись усі робітники ховалися при його появі, щоб не псувати краєвид, а тепер на його землі стоять ятки з солодкою ватою, а його гольфмобілі здають в аренду якісь люди.
«Лише якийсь рік пройшов. Ще рік тому я гуляв цими доріжками на самоті й насолоджувався власною значущістю. Як же ж я так проколовся? Повірив гебісту, що все владнає. А воно, плюгаве, Крим забрало, Донбас рідний знищило, само їздить світом, з коалами обнімається, а я сиди в Ялті й бухай?» Вітя вийшов із садиби, пройшов повз лотки з магнітиками та іншими сувенірами. Його погляд упав на туалетний папір із зображенням гебіста і виразним написом «ПТН ПНХ».
— Почім? — спитав Вітя.
— Десять гривень, — відповів хлопчина. — Є й з Януковичем у таку ціну, показать?
— Нінада. А рублямі вазьмьотє?
— А ви з Росії?
— Ну… Да.
— А не боїтеся везти туди?
— Нє баюсь. Позна піть «Баржомі», кагда почкі атказалі.
З татом
— А вони не бояться? — Малий Славко відвернувся від телевізора, в якому все миготіло і вибухало, підтягнув ковдру під саме підборіддя і зиркнув на бабусю.
Баба, яка саме дивилася по телевізору новини, приглушила звук і повернулася до онука.
— Ну як не бояться? Тільки дурні не бояться. Страх людині даний, щоб уберегти її від біди.
Баба підійшла й сіла на край ліжка. Простягла руку і скуйовдила онуків неслухняний солом’яний чуб.
— А тато хіба боїться? Тато ж точно нічого не боїться. Він же командир! Командир не може боятися.
— Хитрун ти, Славко. — Баба посміхнулася. — То ж зовсім інший страх. Панічний. Такого за твоїм татком точно не помічено. Тато в тебе дійсно герой. За таким можна і у вогонь, і у воду. А тільки й він боїться. За тебе боїться, шоб ти, бува, чого не втнув. За солдатів своїх боїться, бо ж має їх живими-здоровими назад повернути. За країну боїться, бо ж ворог напав.
Баба погладила онука по голові, підпихнула ковдру і пішла на крісло до телевізора. Славко заплющив очі, й одразу перед ним постав батько. У формі й броніку, в касці й спеціальних окулярах. Батько схилився над Славком, відсунув угору окуляри і закріпив їх на касці.
— Ну шо, боєць, — промовив він, — тримаєш позиції? У садку норма? Маму з бабусею охороняєш?
— Ага, — прошепотів Славко. — Усе роблю, як тобі обіцяв.
— Молодчина, — батько посміхнувся. — Як мама?
— Мама в госпіталі. На зміні. Працює.
— Скучив за нею?
Славко кивнув.
— Потерпи. Треба трошки потерпіти. Скоро я повернуся, візьму вас із мамою, і будемо цілі вихідні гуляти разом. На атракціони підемо, в аквапарк!
— А коли повернешся?
— Скоро. Засинай, козаче.
Батько нахилився і поцілував сина в лоб. Славко посміхнувся, не розплющуючи очей, і повернувся на бік.
— З ким це ти там розмовляєш, дитино? — подала голос баба.
— З татом, — уже зовсім сонний відповів Славко.
— З татом то добре, — тихо прошепотіла баба. — Вітання передавай.
— Добре, — прошепотів Славко і заснув.
Зустріч на Майдані
— Поступово, через кілька десятків років, ти мене забудеш, однак не переживай, це нормально. Я питав тут у хлопців, вони казали, що за двадцять п’ять років, якщо не стрічатися, людина забуває прізвища однокласників, а через тридцять і обличчя.
Вони сиділи на парапеті на Інститутстькій, трохи вище містка над барикадою, на якій взимку і познайомилися. Обидва в камуфляжній формі, надітих, як звичайні шапки, балаклавах і берцях. Тільки в Сергія в руках був наплічник, а у Толіка — за спиною білі крила.
— Не кажи дурниць, Толя. Я ніколи тебе не забуду.
— Забудеш. Поступово лишиться тільки образ, який зі мною справжнім нічого спільного не матиме.
— Залежно від того, що ти називаєш справжнім. — Сергій збив з плеча пухку сніжинку. — Я ж тебе до Майдану не знав? Тож таким, як пам’ятаю, ти для мене й справжній.
- І то правда.
Звечоріло. Поруч з хлопцями ходили люди. Хтось запалював свічки біля портретів загиблих, хтось прогулювався, хтось фотографувався, місто жило звичним життям. Ніхто не бачив хлопців, хоча, може, просто не звертав уваги, мовляв, сидять собі та й сидять.
— А ти чого мене покликав? — подав голос Сергій. — Як я просив тебе після похорон, щоб ти хоч наснився, так ні в яку, а тут, бач, прийшов.