Казки на ніч

Сама для себе Світлана Іванівна вирішила, що вся оця ненависть з’явилася через її роботу — майже все життя вона пропрацювала медсестрою. Щоправда, в юності Свєта мріяла стати лікарем, однак виявилося, що спілкуватися з людьми і діагностувати їхні болячки набагато складніше, аніж заповнювати історії хвороб, тож на лікаря вона так і не спромоглася.

Спочатку, зовсім молодою, вона працювала у «швидкій допомозі». Надивилася, звісно, всякого. Потім знайомий пристроїв її у витверезник. Ото там уже люди розкрилися їй у всій красі.

— Замовкни, п’янь! — гриміла на всю палату Свєта, вколюючи сірку особливо буйним клієнтам.

А потім витверезники закрили. І довелося Світлані йти працювати спочатку в поліклініку, а потім у лікарню. Перед пенсією вона навіть була старшою сестрою в травматології і нарешті змогла ставитися до більшості чужих зверхньо і холодно, майже як у часи молодості, коли вільно гиркала на п’янчуг.

Після «пенсії» вона таки залишилася при роботі. Влаштувалася в регістратуру військового госпіталю. Справа загалом не пильна. В основному перекомісії різні. Аж раптом війна. У госпіталь повалили люди. Багато і різні. Молоді й не дуже, солдати й офіцери, без рук, очей, на милицях чи на каталках. І кожного прийми, заповни документи.

— Мальчікі, вас слішком много, вийдіть і заходьте по одному в порядкє очєрєді, - намагається втриматися Світлана Іванівна, заповнюючи першу сторінку історії молодого артилериста, що лягає в пульмонологію.

Та ж чоловіки такі чоловіки. І бубнять, і бубнять. Про блокпости, про начальство, про волонтерів і про свої болячки.

— Не облокачуйся, пожалуста, на наші шпалери, — не витримує Світлана Іванівна, коли черговий пацієнт на милицях спирається об стіну й одвірок своїм бушлатом.

— Та ж всі стільці зайняті, а в мене коліно роздроблене, — виправдовується той. — Нога в корсеті німіє, я не встою.

— А тут здорових нікого немає, - відрізає Світлана Іванівна. — Чистити потім хто буде? Отож. Один притулиться, другий. А прийде начмєд і випише не вам, а мені.

- І шо мені зробить? На підлогу сісти?

— Та шо ж це таке? — не витримує Світлана Іванівна. — Ти шо, спіціяльно мене нервуєш? У мене таких, як ти, знаєш скільки? Якшо я з кожним по слову, то й дня не вистачить! Розмовляє він… Я тут уже суткі на зміні і їсти хочу.

— Та я б вас радий взагалі не бачити, — відбиває військовий. — Аби не ця клята нога, і далі б воював, кому ви нуґжні з таким ставленням до людей.

— Ах так? — зривається Світлана Іванівна. — Ви на госпіталізацію? Після всіх. Оцих двох прийму, потім піду поїм, а потім уже вас.

Світлана Іванівна демонстративно відвертається від солдата. У ній закипає злість. Над регістратурою нависає густа грозова тиша.

— Та йдіть і справді поїжте, — видає раптом солдат.

— Смієшся? — зводить очі Світлана Іванівна.

— Та ні. Чомусь згадав, шо в мене мама така сама.

— Яка така сама?

— Ну… Совєцка. Йдіть, зара поїсте, і все налагодиться. А я тут посторожую. Я ж воєнний!

Світлана Іванівна опускає очі і промовляє тихо, однак виразно:

— Пробач мені, синку. І ви, хлопці, пробачте.

Жінка знімає телефонну слухавку, набирає внутрішній номер.

— Петрович! Скільки мушу просити, шоб стільців у регістратуру принесли ще? Та мені все одно, де візьмеш, у мене тут діти покалічені стоять не можуть! Давай бігом, бо ж не чужі люди, свої.

Світлана Іванівна кидає слухавку на апарат і починає завзято заповнювати форму.

— Свої, свої. Свої ж діти. Наші діти, — ледь помітно ворушаться її губи.