Україна у революційну добу. Рік 1918

П. Христюк, можливо, наочніше за інших авторів висловив спільну для більшості й сучасних дослідників позицію фактично повного ігнорування існування радянського центру в Україні (ВУЦВК рад), радянського уряду України (Народного секретаріату), їхніх апаратів на місцях, а також збройних загонів, що їх підтримували (Червоного козацтва, Червоної гвардії, формувань з революційно налаштованих солдатів). Усі ці органи й організації лише побіжно, здебільшого зневажливо згадуються як агенти Московщини, посібники чужорідних сил. «Наступ російського совітського війська на Україну, який має всі ознаки окупації України і національної боротьби, — ось що було головне в цей момент, ось що відігравало рішаючу ролю в подіях, — накреслює загальні контури схеми історик. — Через це про цей наступ і доводиться тут говорити, а не про так званий український радянський уряд. Подібно до того, як фактично вів війну проти Центральної Ради головнокомандуючий російського совітського війська Муравйов, який був дійсно головнокомандуючим і мав військо, а Юр. Коцюбинський (секретар військових справ) не мав ніякого війська, ніяких апаратів і ніякого впливу на військові події і був тільки українською етикеткою на Муравйовському багнеті, так і цілий український радянський уряд і ціла Українська Радянська Республика були тільки ширмою, "надстройкою" над політикою Совітської Росії»[173].

Слідом за П. Христюком М. Шаповал також схильний до думки, що виграти війну Українська Народна Республіка в той час не могла. Проте аргументацію він наводить власну. Серед моментів, які вирізняють його позицію, є й такі: «За Москвою всі переваги: населення удвоє більше, ніж на Україні. Але на Україні ще багато жидів та москалів, які своїй Москві допомагають. Опріч того — хіба всі українці за Україну стояли? Ні, ще були мільйони несвідомого люду по містах і селах, який ревів за Москву, за Росію, вважали себе за руських, а українство слідом за московською пропагандою вважали за "німецьку вигадку"»[174].

Щодо переваг Москви з технічно-організаційного боку, то тут, крім конкретизації наявних у росіян державно-адміністративних апаратів, М. Шаповал додає відсутність в Україні оборонних заводів (це не зовсім точно — зброю й боєприпаси виготовляли великі для свого часу військові заводи в Києві, Харкові, Олександрівську, Миколаєві, Одесі, практично в усіх найбільших містах. — В. С.); а також однакову з Росією ширину залізничної колії, що робило Україну особливо вразливою перед північним сусідом.

М. Шаповал твердить, що свідомі українці розуміли неможливість воєнної перемоги над Росією, «але все-таки рішили боротись: хай ми будемо розбиті, хай по наших трупах переїде Москва, але хай же нарешті на Україні знайдуться горді люде, що відважуться боротись, а не скіглити в неволі!»[175]. Їхній приклад, їхня самопожертва мали вплинути на формування національної свідомості українського народу і продемонструвати всьому світові величний порив нації до свободи.

М. Шаповал доводив, що Московщина перемагала Україну ще однією страшною зброєю — брехнею, політикою під гаслом «поділяй і владарюй!» «В такій тактиці виявляли себе майстрами єзуїти, а в наш час — большевики. Технічними засобами розкладу вони вживали переважно чотири: терор, брехню, підкуп і зворушення честолюбства. У боротьбі проти Центральної Ради і пізніше вони практикували найбільше брехню, терор і зворушення честолюбства, підкуп не міг тоді дати наслідків»[176].

У неймовірному хаосі, коли простій людині було надто складно збагнути суть подій, наголошував М. Шаповал, «Москва перекричала нас, Москва обманом розклала наш народ і перемогла нас»[177].

Як і в інших випадках, своєрідний підхід до питання демонструє Д. Дорошенко. Тяжіючи до правих поглядів, він, поряд із зазначеними причинами невдач Української революції, називав і надзвичайно низький моральний дух її проводирів. «…В той час, — з сумом констатує історик, — як большевики виявляли колосальне напруження енергії, активність, захоплення й завзяття, — на українському боці ясно виявлялися депресія, упадок духа і зневіра, починаючи з самого уряду, з Генерального Секретаріяту, крім, може, двох — трьох осіб»[178]. На підтвердження такого висновку він наводить яскраві факти опору національній владі.

Д. Дорошенко вважав серйозним прорахунком українських політиків і те, що вони допускали безперешкодне існування більшовицьких осередків, їхню енергійну агітацію проти Центральної Ради, УНР тощо[179].

Отже, до кінця січня 1918 р. Українська революція пройшла великий складний шлях і опинилась у дуже суперечливій ситуації. З одного боку, створена в процесі революційної боротьби Українська Народна Республіка проголосила себе «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу», «прорвалася» на міжнародну арену, здобула собі європейське визнання, а з іншого — народжена цією ж революцією влада зазнала великої воєнної поразки у боротьбі з радянською владою, втратила масову підтримку, змушена була залишити столицю, шукати опори серед зовнішніх сил. Тому, якщо й лунають поодинокі мажорні ноти в оцінці досягнутого, вони відразу змінюються мінорними тонами.