Україна у революційну добу. Рік 1918

Можна сказати й більше. Ситуація на конференції склалася так, що представники центральноєвропейських держав з визнанням делегації УНР повноправним учасником переговорів втратили колишній інтерес до російської делегації і всю увагу зосередили на посланцях Центральної Ради. У практику ввійшли сепаратні зустрічі української і австро-німецької сторони. Оцінюючи їх змістовний бік, а не лише формальне розмежування в колі учасників конференції, історик В.Коваль вважає ці зустрічі (переговори) „фактично… другою Брестською мирною конференцією, яка проходила паралельно з першою (між російською делегацією та Четверним союзом) і закінчилася раніше від неї укладенням Україною мирного договору окремо та незалежно від Росії”[144].

Якщо й не у всьому, принаймні беззастережно можна приставати до категоричного висновку молодого дослідника, все ж не варто зовсім відмовляти і запропонованій логіці. Розшарування на Брестській конференції стало реалією, прикрість якої особливо хворобливо сприймала російська делегація. Однак і вдіяти нічого вона не могла. Зміщення акцентів стало результатом дії цілої низки чинників, частина яких була абсолютно непідвладною жодним дипломатичним зусиллям.

Не менша витримка, принциповість і послідовність знадобились і в стосунках з німецькою та австро-угорською делегаціями. Їх прагнення укласти мир з Україною зумовлювалося не лише неможливістю подальшого ведення війни (практично всі можливі ресурси на той час було вичерпано), а й пекучою потребою одержати хліб, продовольство, без яких вибухонебезпечна ситуація, що склалася, обіцяла досить швидко досягти критичної межі. Для М.Грушевського — єдиного державного діяча, що інструктував мирну делегацію, було ясно, що за таких обставин вправні дипломати центральноєвропейських держав шукатимуть можливості досягти таких угод, за яких відверто слабку у воєнно-політичному відношенні УНР можна буде змусити «заплатити» за мир своїми сировинно-продовольчими ресурсами. Однак і українці мають скористатися зі скрути, в яку потрапили уряди Німеччини і, особливо, Австро-Угорщини для досягнення давніх українських територіальних домагань: з'єднання з матірною Україною її західних теренів.

О.Севрюк згадував пізніше про розмову з М.Грушевським напередодні від'їзду до Бреста: «…Говорили про Чорне море, про економічні інтереси України та про українські землі, про Холмщину, Підляшшя, Буковину, Закарпатську Україну, ну, й, розуміється, про Східну Галичину. Інтереси цих українських земель мали ми твердо боронити, але зв’язку жодного зі Східною Галичиною ні Ц. Рада, ні ми не мали; незручно і тяжко було говорити відносно Сх. Галичини за спиною її представників і без жодного з ними контакту. «Але ви там вже викрутитесь й зробите якнайкраще для наших інтересів» — виправляли нас в дорогу такими словами в Києві»[145].

Перспективи реалізації українських задумів виглядали непростими. Ще з кінця 1916 р. в Австро-Угорщині (у порозумінні з Німеччиною) було взято курс на відновлення Польської держави з планами включення до складу останньої більшості з перелічених українських територій, передусім Східної Галичини. При конкретно-історичному розкладі сил на початок 1918 р. можна було сподіватися, що українські домагання підтримають німці, щоб зайвий раз довести свою першість у союзі з австрійцями. А останні перед загрозою голоду, що насувався, можуть відступитися від своїх симпатій і обіцянок полякам, лише б хоч якось вийти з продовольчої кризи (звичайно, зторгувавшись з українцями).

Варто сказати, що проводирі українського руху в Австро-Угорщині (Українська парламентарна репрезентація і Народний комітет) поводилися дещо двозначно. З одного боку, вони постійно заявляли про бажання воз'єднання двох гілок українського народу, а з іншого — самі ж доводили малореальність здійснення таких прагнень найближчим часом і згодні були на культурно-національну автономію українців у складі Австро-Угорщини (стара ідея «коронного краю»). Тому М.Грушевський особливо докладно визначивши лінію майбутнього кордону між Польщею і Україною на північному сході («дбаючи за кожне містечко, за кожне село з українським населенням»), вважав, що за непоступливості Австро-Угорщини врешті можна буде, використавши всі можливості на переговорах, згодитись і на поміркованіший варіант[146].

Під час другого інструктажу членів делегації, коли вони перебували в Києві, за словами О.Севрюка, «проф. Грушевський жалкував, що нам, правдоподібно не вдасться включити до України деяких, незначних частин Підляшшя, про що Гофман не хотів нічого й чути з стратегичних причин, і погодився, що мир може бути заключений при умові створення зі Східної Галичини та північної Буковини австрійського коронного краю»[147].

Однак з перших же контактів (як офіційних, так і приватних) австро-німецька сторона чи то з обуренням, чи то з глумом відкидала українські пропозиції, гордовито заявляючи, що не допустить втручання у свої внутрішні справи, нізащо не згодиться на «територіальні аспекти» і ніяких розмов про Карпатську («Угорську») Русь (Закарпаття) й чути не хотіла. Вона категорично протестувала проти пропозицій референдуму в Галичині й Буковині, щоб з'ясувати настрої населення щодо самовизначення цих регіонів. Визнання незалежної УНР ставилося у пряму залежність від згоди України на кордон, який існував між Росією і Австро-Угорщиною на початок світової війни[148].