Україна у революційну добу. Рік 1918

Договір, підписаний представниками УНР з центральними державами, був актом геополітичного масштабу і клав край кривавому безумству на велетенських просторах з десятками мільйонів населення. На дипломатичному фронті досягалося одне із стратегічних завдань Української революції. Це досягнення було цілком співзвучним жаданням народів воюючих країн. Водночас патріотично-демократичні сили одержували ще один шанс продовжити вже при вирішальній підтримці зовнішньополітичного чинника процес українського державотворення, національного відродження. Однак австрійсько-німецька сторона під різними приводами буквально відібрала в українських дипломатів єдиний екземпляр таємного договору про Галичину, передала його на зберігання міністерству закордонних справ Німеччини, обопільно домовившись, що в разі недотримання Україною умов постачання хліба (а в те, що їх можна взагалі виконати, міг вірити лише абсолютно позбавлений реалізму політик) автоматично втратять силу всі домовленості. Шляхом відвертого, цинічного шантажу австрійці домоглися істотного перегляду таємної угоди про Холмщину на користь поляків, не особливо переймаючись грубим порушенням науково-етнографічного принципу, і не полишаючи настійних спроб взагалі «законно похоронити» всю угоду в частині взятих перед українцями зобов'язань.

Далеко не у всьому коректною виявилася конкретизація положень економічного договору: вони йшли незмінно на грані зриву, оскільки західні делегації відверто домагалися односторонніх вигод. Всіляко ухиляючись від точної фіксації своїх зобов'язань, вони, істотно зменшуючи обсяги можливого імпорту в Україну, домагалися від української сторони підписання, а потім і виконання умов, які були заздалегідь непропорційними, програшними, в кінцевому підсумку, навіть, згубними для української економіки, а в принципі — часто просто нереальними. Для досягнення мети австро-німецька сторона не зупинялася перед безпардонною ревізією і фальсифікацією «великого договору», підписаного в Бресті 27 січня 1918 р.[158] Недалеким від істини був А.Денікін, який вважав, що в основу своєї економічної політики Німеччина поклала принцип «…для даного моменту — викачування з України по можливості найбільшої кількості сировини, для чого був заборонений чи ускладнений товарообмін з сусідами, навіть з окупованою німцями Білорусією; на майбутнє — захоплення українського ринку і торгівлі, оволодіння чи підрив української промисловості і штучне утворення сильної заборгованості України»[159].

Ще в ході конференції розвіялися надії на примноження українських збройних сил за рахунок формувань з військовополонених, що потрапили до німецьких та австро-угорських таборів. На відповідні прохання представники урядів центральноєвропейських держав відповіли по-суті відмовою. Посилаючись на технічні труднощі передислокації українських військ для передачі їх під начало Центральної Ради, вони натомість вимагали походу в Україну власних регулярних збройних сил. Делегація УНР намагалася після відповідних консультацій з урядом, який вже перебував у Житомирі, домовитися, щоб німецькі війська розташувалися лише вздовж лінії північного кордону України. Та, маючи реальну силу, австро-німецька сторона не стільки домовлялася, скільки диктувала свої умови. І тому без особливих труднощів, скориставшись з безпорадності Центральної Ради, провела такі рішення, згідно з якими збройні сили Австро-Угорщини і Німеччини мали просунутись углиб України як гарант дотримання інших положень договору. Власне, навіть текст відповідного документа — звернення Центральної Ради до урядів Німеччини й Австро-Угорщини виробила німецька сторона, а українському представнику — М.Любинському{12} нічого не залишалось, як підписати чужий текст[160]. Д. Дорошенко наводить переконливі аргументи на користь висновку, що «сама збройна інтервенція… була вже наперед вирішена в Берліні ще перед підписанням мирового договору»[161].

Перша масштабна дипломатична акція УНР була зустрінута політичним проводом в цілому з надією, хоч і з застереженнями, часом досить істотними.

М. Грушевський, що першим і в тогочасних політичних виступах у періодичній пресі, і в своїй ґрунтовній історичній праці роз'яснював суть підписаних угод, висловив думку: «Трактат давав Україні мир гідний, як здавалось (це «як здавалось» зовсім не випадкове, несе чимале змістове навантаження. — В. С): привертав їй західні українські землі, не тільки окуповані під час війни, а й раніше від неї відірвані, як Холмщина, Берестейщина, Пинщина (хоч і не в повнім їх обсягу — так, околиці Дорогичина, Більська, Брянська зістались таки поза Україною); уставляв обмін воєннополоненими без оплат, обмін товарів на основання контінгентовання (уставлення скількости товарів, які мали довозитись і вивозитись)»[162].

Переважно позитивно оцінював договір і таємні угоди до нього і П. Христюк (в його «Замітках і матеріалах», як і в книзі Д. Дорошенка, очевидно, з максимально можливою для обох повнотою задокументовано зміст дискусій на конференції, особливо щодо кордонів України). «Заключений мировий договір з Україною, — пише автор, — являється, мабуть, єдиним по формі не імперіалістичним з тих численних договорів, які було заключено після нього в кінці великої, всесвітньої імперіялістичної війни під диктовку буржуазної Антанти. Договір цей був заключений дійсно без анексій і контрибуцій. Він здійснював також щодо українського народу принціп національно-державного самоопреділення»[163].