Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
Зрештою, чи одна вона така з жіночого роду? Це ще не причина і за це не перестають кохати. Часом навпаки, ще більше кохають і мучаться. Як мучився я.
Тільки згодом друг, Олесь Гудас, той, що подавав дядькам у вікно склянку, побачивши, що я трохи отверезів, сказав, що не хотів говорити мені, доки я осліплений, а тепер скаже:
— Не з тобою, брате, першим вона цього бідолашного Красовського обдурює. Такий хлопець, такий золотий хлопець — і ось тобі.
— Чому ж не сказав тоді?
— А ти не повірив би.
— І справді.
— Не повірив би. «Закохалася жінка», «Що ж, що заміжня?», «Буває», «Це не свинство, а нещастя».
— О-ох, іди ти, Олесю, к бісу!
— І взагалі через неї Костику неприємність. Та й що можна взяти з людини, в якої кращі подруги манікюрниці та продавщиці?
— Ти щось маєш проти продавщиць?
— Нічого. Навіть люблю. Тільки вибираю для розмови теми не лише про мохерові кофти.
— Знаю я, які ти теми вибираєш.
Посміялися. І ось так, потроху, дуже болісно, й почалося моє одужання. Але часом вона все-таки заходила, тільки я з усіх сил старався не заводити справу дуже далеко. Як зараз.
— Я тоді розлучатися думала, — раптом сказала вона. — А потім подумала, що все одно ти мені того обману не подаруєш. А коли так, то в чому Костик винен? Любить мене, прощає багато. Зостануся та спробую спокутувати. Що ж? Нагрішила, то спокутуй. Годі всього цього. Буду так доживати, та й чого ще треба. Зірок з неба він, зрозуміло, не хапає, але добрий, сумлінний, простий. Нехай так. Час вгамуватися, Зоєчко.
Сказала якось так тихо й сумно, що душу мою перевернула.
— Не треба. Що вже там. Я більше за тебе винен.
— В чому твоя вина? Ні, я свого нікому не віддам… Ні доброго, ні ганебного.
І все-таки, незважаючи на всі неприємні риси, було в ній і внутрішнє сумління, і розум, і біль не зовсім щасливої людини. Шкода мені було її. Мабуть, тому, що ще трохи кохав.
— І ти не мучся. Нехай усе буде, як є. Хіба погано нам було всі ці місяці? — спитала вона.
— Добре було, — все розуміючи, сказав я.
— Ну от, випало, виходить, було щастя. Буде що згадати. Хіба мало? Інші того й не понюхають. Ну… ну… чого ти?..
Погладила мене по голові. Цей дотик маленької руки примушував мене свого часу аж шаленіти від потягу до неї. Зараз він тільки озвався болем.
— От бачиш, виходить, і справді кінець. Гаразд. Ти тільки не будеш заперечувати, якщо я часом все-таки заходитиму?
— Чого б це я заперечував?
— Не бійся. Просто так. Погрітися.
— О-ох, що ж це все-таки ми наробили!
Вона поклала одну досконалу ногу на другу, пригубила вина.
— Я тоді забула, що ні на що не маю права. І що тобі було думати про мою репутацію? Ти ж нічого не знав. І потім, можна подумати, що це ти перший прийшов до мене і зостався. Змій-спокусник. Я сама цього хотіла. І це мене до тебе тягло. І я зробила, що бажала і могла.
Слово честі, серце в мене розривалося від цих слів. Але що я міг зробити?
— Ну гаразд, — глухо сказала вона, — годі про це… Ти де був сьогодні?
Очевидно, шукала нейтральної теми.
— У Мар'яна був, — сказав я.
Зоя трохи знала його: разів зо три-чотири зустрічалася у мене.
— Що, все, як і раніше, дуріє з цими дерев'яними ляльками?
— Не треба так, — сказав я. — Він велику справу робить.
— Та я хіба що? Як його дружина?
— Погано з нею. Ну, це їхня справа. Гірше те, що він через неї мучиться. І, очевидно, з цієї причини серце знову боліти почало. Страхи різні, як завжди в сердечників. Підозри. А від кави і тютюну аж ніяк не відмовиться…
— У лікарню йому треба лягти. Шкода, якщо з добрим чоловіком щось трапиться. Негідник живе та й живе, а он Сергій Півень, бідолашний, такий молодий, талановитий, тільки посаду таку отримав, так легко з ним людям жити було б — і на тобі, рак.
— Це біда, — сказав я. — Велика біда! Але що вдієш, коли стільки всього випало нашому поколінню.
Вона раптом рішуче встала.
— Ну, нема чого особливо тягти.
Повагалася хвилину ще — і відставила «Немеш кадар». Приторний.
— Ти ж любиш напівсолодкі.
— Наші люблю. А може, це просто все приторне в ці дні? Слухай, Антосю, а що це ми у перший наш вечір пили, не пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, ти була в блакитній сукні. І бурштин на шиї. І губи не нафарбовані. А пили ми тоді «Хванчкару».
— Хіба нема її ніде зараз? А добре було б… по останньому келиху… Так, як тоді по першому. Тому, що це ж останній, Антосю… Останній. І нічого тут не поробиш. І ось стіл твій з чистим папером, і цей підсвічник, і лампа. І всього цього я, мабуть, уже не побачу, бо не знаю, чи знайду сили до тебе хоч на вогник заходити.