Розбійник Пинтя у Заклятому місті
- Автор: Гаврош Олександр
- Язык: украинский
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Розбійник Пинтя у Заклятому місті». Краткое содержание книги:
— Отож ви все-таки її почули! — заходив нервово по кімнаті монарх, тереблячи на шиї золотий ланцюг, оздоблений трояндами із зеленої яшми. — Я ж її просив бути ввічливішою, коли приходять гості!
— Кого? — ледь не разом вигукнули Пинтя з Кудлошем.
— Мою покійну дружину! — упав у таке ж крісло із синіми квіточками на білій спинці король. — Розумієте, відколи померла наша донька, моя кохана почала з’являтися до мене щоночі. Ніяк не може примиритися зі смертю Геремії. А ви ж знаєте жінок! Вони не тримаються золотої середини, а впадають у крайнощі!
Він зітхнув і почав хусточкою витирати сльози, що заблищали на його лівій половині.
— То ви її не… — затнувся Пинтя. — Не поховали?
— Поховали, аякже! У нашому соборі з великими почестями ще сімнадцять років тому. І вона нас ніколи не турбувала. Приходила тільки вночі на іменини Геремії. Та ще на мертвецький Великдень іноді. Однак після смерті принцеси вона наче сказилася. Ходить до мене щоночі і не дає спати, — пошепки додав правитель, наче остерігався, що хтось їх почує. — Стала дратівливою, постійно скиглить, дорікає мені, що я не вберіг доньку. Я від таких нервів сам занедужав.
Король показав на своє обличчя, яке мінилося у гримасах.
— Воно перестало мене слухатись. Уявляєте, як це бути монархом, якому непідвладне навіть власне обличчя?! — тут його ліва половина знову зарюмсала. — Тому я так сподіваюся на вас, славний розбійнику! Якщо ви порятуєте Геремію, то всі ці жахіття враз припиняться. Я стану вашим боржником на ціле життя! — Він витягнув із шухляди секретера набитий шкіряний капшук. — Я знаю, чим вгодити таким бравим хлопцям! Заплачу дзвінкою монетою! Куди там грабункам у вашому лісі!
— Мерщій до Молибога! — загавкав Кудлош, коли таємницю нічного плачу було з’ясовано, і вони спохопилися, що за балачками забули про товариша, заточеного у підземелля.
Прихогіивши довгов’язого міністра Іноша, який ще позіхав і був схожий на настовбурченого птаха, вони попрямували до собору. На овиді здаля затемніли чотири постаті драконів, що наближалися збоку Скляної гори. Мандрівці заквапилися і невдовзі сховалися у величному храмі. Коли вони піднімали за металеве кільце кам’яну ляду, у Пинті від хвилювання аж спітніли долоні. За мить вони будуть стрибати від щастя, якщо почують хрипкий голос Молибога. Або навпаки: заціпеніють від жаху, як не побачать свого мовчазного побратима.
Однак, схоже, у склепі їхнього приходу не чекали. І поки вони спускалися легкою драбиною з кедрового дерева, до них ніхто не озвався.
— Кепські справи, — зітхнув король і посвітив великим трираменним свічником довкола скляної труни. — Вашого приятеля нема. Отож…
Він ще раз голосно зітхнув.
— Ось він! — гавкнув вовкодав. Він сперся лапами на кам’яну статую, що лежала вздовж стіни неподалік прозорої домовини з принцесою, і завив. Молибог розпростерся на землі, наполовину витягши з піхов меча. Видно, небезпека заскочила його зненацька, тож він не встиг оборонитися. По кудлатому писку Кудлоша збігла велика сльоза, але пес швидко злизав її язиком.
— Молибоже! — присів до нього Пинтя і поклав руку на кам’яне рамено. — Нарешті ти знайшов свій спокій, братку!
— Це був справжній воїн, — кивнув головою король. — Він ніколи не знімав своїх обладунків. Я всього раз одягав лати на парад, то мені такі мозолі на плечах натерло!
Однак ніхто не заусміхався на його жарт. Пинтя з Кудлошем скрушно мовчали. Про що вони думали у цю мить? Про несподіваний кінець земного життя свого безталанного побратима? Про таємниці, які він поніс із собою у вічність? Про добро і зло, що борються повсякчас? Про гідність, з якою треба дивитися в очі смерті? Про справедливість, що настигає караючою десницею зовсім не того, хто на це заслуговує?
— Пропоную занести вашого приятеля до Галереї героїв у Ратуші, — порушив мовчанку Урбан III.
Пропозицію короля було прийнято. І навіть дракони, що кружляли над Заклятим містом, здивувалися, коли побачили, як на дерев’яному візочку троє людських постатей і пес перевозять кам’яного лицаря. Останній здавався витвором найвправнішого скульптора. Щонайменша деталь була передана навдивовижу достовірно. Лише тепер приятелі роздивилися стражденне обличчя Молибога, таке характерне для шляхетної людини. Але чомусь не звернули уваги, що замість очних виямків мерця, до яких вони звикли, на них зупинили свій спокійний погляд кам’яні очі.
— Треба розгадати сю кляту таємницю, Кудлоше, — запустив пальці в густу темну чуприну Пинтя, коли вони удвох залишилися в Галереї героїв. — Мусить бути вихід, друзяко! Інакше незабаром тут бовванітимемо й ми!
Статуї славних лицарів, що їх обернули на камінь, розташували попід стінами великої зали Ратуші, на яких були викладені кольоровою мозаїкою ратні подвиги з минувшини Заклятого міста. Так що одне мистецтво гармонійно доповнювало друге.
Наче ілюстрації до картин, стовбичили тут старі воїни з довгими бородами у захисних кольчугах та відважні широкоплечі мужі у пишних накидках з кинджалами при боці, а то й зовсім безвусі юнаки у мисливських шапочках із соколиними перами. Одні мали довгі мечі, як Молибог, інші були озброєні списами та луками. Треті довіряли лише мушкетам і пістолям. Але ніхто з них не зміг подолати невідомого закляття. Мандрівний вояк вирізнявся серед них високим зростом і повним лицарським спорядженням. Посередині Галереї героїв бив невимовної краси водограй, зроблений у червоній мармуровій великій чаші з кам’яними дельфінами.
— Боже мій, Кудлоше! Скільки намарно пропало життів! — зітхнув Пинтя. — Це ж ціле військо! Якби я мав таку ватагу, то був би не отаманом розбійників, а…
— Королем? — засміявся Кудлош, вищиривши зуби.
— Ні, в королів, як бачу, життя невеселе.
— Пане отамане, — раптом почувся збоку тихенький голосочок.
Приятелі заклякли з несподіванки, а далі поволі обернулися. Проте за мить їхні обличчя розтяглися в усмішці. З-за постаті закам’янілого товстуна зі шпагою визирав… Прунслик.
— Гей-го! Цвях тобі в підошву, паскуднику! — засяяв, як нова монета Пинтя. — Один вояк пропав, зате інший з неба впав!
— Прунслику! — скочив йому на груди вовкодав. Від таких щирих проявів дружніх почуттів мисливець мало не гепнувся разом зі статуєю, за яку ховався.
— Я знаю, як розчаклувати принцесу, — блаженно водячи туди-сюди великими очиськами, заговорив мисливець, коли обтерся від Кудлошевих поцілунків. — Точніше, я знаю, хто це знає. А ще точніше — хто може це знати.
— Ясніше не скажеш, — заусміхався розбійник. — Але це вже принаймні хоч щось.
— Я пішов до своєї улюбленої тітоньки Пудермантель, що живе неподалік. Але там її не виявилось. Добре, що в неї залишилася крихта харчів. То я той-во — трохи підкріпився. Ех, якби ви знали, якого я натерпівся страху за цю самотню ніч! Краще вже бути з вами! — мовив Прунслик і задумався, чи не ляпнув чогось зайвого.
— Ну й дурило з тебе! То де ж розгадка закляття? — нетерпеливилося отаманові.
— Стривайте! Зараз докажу. Отож моя тітонька вельми полюбляє читати. Вдома у неї цілий склад книжок. Себто бібліотека. Є й грубі книжки, і дрібні. Є дуже давні. Оскільки спати я боявся, то я тойво…
— Почав читати? — квапив його Пинтя.
— Та нє, почав розглядати малюнки.
— І що ти там видивив?
— Білого щура!
— Білого щура?! — засміялися приятелі.
— Так, справжнього щура, який потайки гриз тітоньчині книжки. Це дуже вчений пацюк: він уже зжер сотні давніх фоліантів.
— Невже, Прунслику, ти його вполював? — гавкнув Кудлош.
— Ясна річ, що ні, — похнюпився мисливець-невдаха.
— Гр-р-р… — загарчав пес. — Я б показав йому, де раки зимують. Обожнюю ловити гризунів!
— Цур тобі, Прунслику! Я нічого не втямлю. До чого тут закляття принцеси? — знизав плечима Пинтя.
— Так-от, ми з цим щуриком розбалакалися. (Так мені принаймні не було лячно самому.) Я йому навіть заварив чаю з тітоньчиних трав і зробив канапки із сиром, щоправда, вже трохи запліснявілим. Але сліпому щурикові вони дуже сподобались. Він дуже мудрий і поважний серед свого народу. Пацюк так любить читати, що геть осліп. І тепер мудрішає, тільки пережовуючи літери. Якби я мав таку голову, то вже був би найславнішим ученим.