Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— Ви обіцяєте? — заусміхалася друга половина правителя.

— Бий мене пропасниця, коли брешу! — гупнув по столу кулаком опришко.

— Чесна самовпевненість свідчить про вашу внутрішню силу. Я знав, що розбійники — ґречні люди, але не думав, що аж настільки! — блиснули, як у кота, королівські очі. — Але ж я вам не сказав головного: цього поки що нікому не вдалося.

— А то чому?

— Бо всі, хто лишається на ніч у склепі, під ранок обертаються на камінь, — витер сльози король.

— Що?! — разом вигукнули мандрівники, а в Пинті навіть люлька з рота випала.

— Так ось хто є тим неперевершеним скульптором у вашому місті! — прогудів у шоломі Мандрівний вояк.

— Так, ті статуї, якими ви можете милуватися на кожному кроці, це безталанні лицарі, що забагли виконати бажання принцеси, — зітхнув король. — Ми вже навіть не маємо, куди їх ставити. Врешті-решт, у нас практично не лишилося живих чоловіків. Тому ми такі раді гостям, — знову зацвіла посмішкою половина королівського обличчя.

Настала мовчанка, оскільки ошелешені подорожні ніяк не могли прийти до тями. Прокляття! Це була пастка, з якої вони не бачили виходу.

— А що відбувається в склепі протягом ночі? — запитав Прунслик. І його запитання було вельми доречне. — Невже ніхто нічого не підгледів бодай упівока?

— Хех! — покивав Урбан III пальцем із перснем-печаткою. — Ви, я бачу, тертий калач! За умовою принцеси Геремії, вона має опинитися з добровольцем сам на сам. Склеп той у підземеллі церкви, вхід до нього відчиняється зверху кам’яною лядою. Вона повинна бути щільно зачинена. Інакше нічого не вийде.

Король розповів, що раніше було чимало охочих врятувати принцесу. Адже всі марили її вродою. Легенди про красу Геремії ширилися всіма тутешніми землями. Чимало до неї сваталося гожих юнаків, коли вона була ще живою. Але вона всім відмовляла. Казала, що вийде за того, якого покохає з першого погляду. Король уже зачав тривожитись, що донька ніколи не одружиться, тому дав наказ розвісити оголошення по дорогах, що найперша красуня королівства бажає бачити всіх самотніх чоловіків. Довга вервиця старих і молодих кавалерів посунула до палацу. Один за одним вони заходили до урочистої зали, але жодного разу принцеса Геремія не усміхнулася і з її уст не злетіла троянда.

При цих словах правитель зняв корону і витер хустинкою змокріле лисіюче чоло. Видно було, що він хвилюється, оповідаючи історію своєї доньки.

— І коли вже в нашому королівстві та й у сусідніх теж не зосталося ані парубка, ані вдівця, якого вона не бачила, Геремія раптово занедужала і через ніч померла, — тремтячими руками Урбан III налив собі у срібний келих вина і одним духом вихилив.

— А чи є у вас, ваша Величносте, жива і мертва вода? — несподівано запитав Молибог, і Прунслик із Пинтею розгублено перезирнулися.

— Хех, — усміхнулося півкороля. — Я чув про таку воду, але коли б я її мав, то хіба зараз не сиділа б поруч зі мною моя люба дитинонька.

— Я так і гадав, — зітхнув мертвяк, і отаманові стало так соромно, що він ладен був крізь землю провалитися. Адже саме живою і мертвою водою Заклятого міста вони піддурили Мандрівного вояка піти з ними у подорож. — Що ж, панове, — ще раз зітхнув чорний лицар, — сеї ночі піду вартувати я. Мені, на відміну від вас, уже нема чого втрачати. Будь-який кінець для мене бажаний.

Засоромлені побратими навіть не знайшлися, що відповісти, і, похиливши голови, розглядали своє запорошене взуття.

Молибог піднявся і, гримаючи обладунками по кахляній підлозі із візерунком у вигляді трояндових кущів, почвалав до дверей.

Коли він вийшов, усі важко зітхнули. Навіть король, який нічого не втямив.

— Дивний у вас приятель, — мовив господар. — Навіть у королівських покоях шолома не знімає.

— Він не дивний, а… золотий, — Пинтя й собі налив вина і видудлив одним махом. — А ми — ниці брехуни! Шахраї з великої дороги! Підлі мерзотники! Лайдаки! Дурисвіти!

— Може, пане Пинтю, вам накапати бальзаму на цукор? — стривожився Урбан III. — Мені часом теж хочеться полаяти себе найприкрішими словами! Але коли прикладуся до зіллячка, то минає.

Отаман тільки заперечливо похитав головою.

Коли стемніло, товариство у супроводі короля і першого міністра подалося до собору. Це був дивовижної краси храм із величними розписами та фігурами святих. Але найбільше вражала в ньому кількість статуй, що зображали чоловіків різного віку, статури і становища. Одні з них були у багатих шатах, інші бідні і босі. Це були переважно ті, хто бачив Геремію ще живою. В її красу вони закохувалися з першого погляду. А як почули, що омріяна вродливиця померла, то забажали її врятувати. Однак нікому це не вдалося. їхні закам’янілі постаті мусили витягати зі склепу мотузками. А коли у всьому королівстві залишився тільки міністр і король, то всіх обернених у камінь залишали просто у підземеллі.

Урбан III із найпершим радником припідняли у правому куті собору за металеве кільце ляду, витесану з грубого каменя і майже непомітну для сторонніх. Спустивши драбину, принесену з собою, вони зі свічками в руках поволі заглиблювалися під землю. За ними спускалися мандрівники.

Склеп був величезний, адже тягнувся під усім собором. Король ішов і запалював по ходу прикріплені до стін смолоскипи. Підземне приміщення поволі освітлювалося. Всюди стриміли статуї нещасних, що насмілилися випробувати долю. Окремі з них стояли, інші лежали пластом, тож нашим прибульцям доводилося через них перелізати. Враження було моторошне, особливо якщо згадати, що це живі люди, обернені в камінь. Довкола все було запорошено і наші мандрівники важко дихали.