Розбійник Пинтя у Заклятому місті

Урбан III пильно на нього глипнув і жалісливо скривився:

— їх поїли дракони, уявляєте?

— Усіх?! — здивувався Пинтя.

— Усіх до ноги! Тут, на Скляній горі, живе цілий виплодок цих тварюк, вони постійно залітали до Заклятого міста, поки не пожерли всіх мешканців, окрім мене і першого міністра.

— А чому ж вас пошкодували?

— Якби вони з’їли й нас, то наше королівство перестало б існувати. Тобто вважалося б цілком вимерлим. І тоді сюди могли б преспокійно заселитися песиголовці чи велети. А вони значно гірші сусіди для драконів, ніж ми.

Про песиголовців Пинтя вже знав від Молибога. Це були істоти з людським кремезним тілом і великими собачими головами. «Щось середнє між Кудлошом і Мандрівним вояком», — подумав про себе розбійник і всміхнувся. Щоправда, людинопси були набагато агресивніші за всіх мешканців Закрайсвіття. Час від часу вони набігали на тутешні краї, і тоді від них не було порятунку. Зупинити їхню навалу могла хіба що кривава січа, в якій брали б участь усі місцеві чоловіки. У такому побоїщі колись загинув Молибог. А про велетів розбійник почув уперше.

— Вони живуть далеко звідси — на високих горах, — чи то всміхався, чи то плакав король. — Вони такі великі, що наше мініатюрне королівство їм не цікаве. Дракони для них були б у кращому разі, як ящірки, а люди — як комашки.

— І що тепер зостається робити драконам? — гавкнув з червоного килимка Кудлош, який вже, здавалося, задрімав. — Що вони будуть їсти?

— А цього, мої дорогенькі, я не знаю, — розвів руками король. — Це вже не мій клопіт! Усіх, кого можна, вони пожерли! Хіба що… — раптом спинився він.

— Прунслик! — вгадав його думку розбійник. — От неборак! Хотів утекти від закляття, а вгодить у драконячу пащеку.

— Бідний Прунслик! — заскімлив пес.

Але наші мандрівці були такі потомлені, що на довге співчуття їх не вистачило. Вони засинали просто на місці. Адже протягом цього неймовірно тривалого дня їм довелося пережити стільки пригод: і люту борню з Мідним биком, і втечу від Вогняного дощу, і, нарешті, дізнатися таємницю Заклятого міста. Вони просто валилися з ніг від утоми. Тому вельми розумним рішенням було відправити на чати до мертвої принцеси Молибога, який ніколи не втомлювався.

Король із першим міністром перенесли розбійника з крісла, на якому він заснув просто під час розмови, до високого м’якого ліжка з рожевим балдахіном. У такому королівському ложі отаман ще ніколи не спав. Кудлош уже бачив сни, час від часу нервово сіпаючись. Йому, певно, снилися погоні й небезпеки. Друзі спали міцно, а тому не могли розчути, як за стіною за часину хтось почав голосно реготати, а відтак пролунав гучний плач.

Тим часом Прунслик виявився не таким тюхтієм, як про нього думали. Ні-ні, він не для того здійснив другу втечу, аби знову втрапити до драконячих пазурів. Мисливець перечекав, сховавшись поміж різьбленими дерев’яними лавами у соборі, поки все товариство пішло на нічліг до Ратуші, а тоді обережно рушив слідом.

Але найцікавіше, ясна річ, відбувалося у підземеллі.

Молибог, що сидів поміж танцюючих відблисків смолоскипів, гострив двосічного меча. На широкому лезі біля руків’я було вибито гасло: «Чого не гоять ліки — гоїть залізо». Зі зворотного боку напис був інший: «На тиранів!». Це був девіз шляхетного роду, чиє ім’я тепер так старанно приховував чорний лицар. Причепивши меча до пояса, він сперся на спис і тяжко задумався.

Так Молибог непорушно пробув годину чи дві, не відчуваючи ніякої незручності. Зазвичай так він проводив усі ночі. Тільки цього разу вояк міркував про щось особливо гірке, бо його обличчя, яке й так ніколи не було веселим, тепер набуло трагічного виразу.

Молибог згадував своє життя, що ділилося на дві такі несхожі половини. У першій — він був благородним лицарем, який квапився на допомогу кожному, хто покличе. Не одну січу витримав, боронячи рідний край від ворогів. Згадав Мандрівний вояк і ту криваву битву, в якій вони відстояли королівство, але втратили майже весь цвіт лицарства. На грудях у нього були три жахливі рани від ударів списами, що їх йому завдали песиголовці. Від сторонніх очей ці зяючі отвори приховували обладунки.

Пригадав вояк і про своє нещодавнє буття, коли він став володарем Мертвого лісу. Скільки невинних життів загубив він намарно! Адже помста його була сліпа й безглузда, вона нічого не могла змінити. Тепер це Молибог гірко усвідомлював. Чим він був кращий за тих нападників, від яких раніше боронив людей? Думав чорний лицар про те, чого більше у своєму житті вчинив: доброго чи лихого? І здавалося йому, що зла таки було більше. Від цього й насуплювалися його кошлаті брови, а поміж ними залягала різка глибока зморшка.

Тим часом навіть у склепі стало чутно, як дзиґарі на міській вежі вибили дванадцяту годину. «Ще вісім годин», — зітхнув лицар і знову заглибився у невеселі думи. За себе він не журився. Адже давно звикся з думкою, що нічого в його долі не зміниться. І навіть коли Пинтя його піддурював піти з ними до Заклятого міста, Молибог був майже певний, що живої і мертвої водиці тут не дістане. Просто обридло йому в Мертвому лісі — і край. Та він і не шкодував, що пішов з отаманом. За цей час багато чого відчув по-новому. «Покірного доля веде, а непокірного — тягне!» — згадав він уголос давню мудрість.