Детективи в Артеку або команда скарбошукачів
- Автор: Бачинский Андрей
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Детективи в Артеку або команда скарбошукачів». Краткое содержание книги:
Хто переможе в одвічному двобої зла і добра – підступність і ненависть, чи щирість і дружба?..
Важливим заходом виявився день народження однієї з дівчат. В «Артеку» є така традиція – урочисто вітати тих, кому пощастило мати уродини під час перебування в таборі.
Після урочистих привітань, кольорових кульок та святкового торта Ольга Михайлівна влаштувала конкурси й вікторини. Коли ж пролунала команда «Відбій!», усі почимчикували до своїх кімнат. Хтось засинав, солодко згадуючи минулий день, хтось – мріючи про майбутній похід до музею. Лише юні скарбошукачі не могли заснути в очікуванні завтрашнього
дня...
Наступного ранку після зарядки та сніданку вожаті зібрали дітей на майданчику біля палацу спорту, і табір «Янтарний» повним складом дружно вирушив у похід.
Якщо дивитися на стару артеківську школу з вікон спального корпусу, то здається, що вона ось – поруч, але насправді шлях виявився не близьким. Дорога оминала яри, горби й інші нерівності рельєфу, тож чимчикувати довелося довгенько. Коли колона прибула на місце, дітям дозволили розійтися й кілька хвилин перепочити перед екскурсією. Це була найбільша помилка вожатих. Малеча, котра щойно ледве пересувала ноги, одразу ж ожила й рвонула до центрального стадіону, розташованого нижче старої школи. Там якраз проходив футбольний матч, і дітям закортіло поспостерігати за дорослою спортивною баталією.
Поки вожаті, мов курчат, згрібали докупи своїх підопічних, скарбошукачі зібралися біля південного рогу школи. Скориставшись сум’яттям, вони швидко зорієнтувалися і пірнули в гущавину рівно підстрижених кущів.
Вожатим нарешті вдалося згрупувати дітей і більш-менш організовано завести їх до приміщення музею. На щастя, у загальній метушні ніхто не помітив відсутності чотирьох артеківців.
– Що ж, усе складається просто супер, – задоволено прошепотів Антон, обережно визираючи з кущів.
Відтак він на око оцінив відстань до шкільних дверей, повернувся у зворотний бік і побрів, пригинаючись, через кущі уздовж алеї. Решта мовчки рушила за ним. Однак незабаром довелося зупинитися. Перед ними постали корпуси табору «Прибережний», звідки їх могли помітити.
– Отже, так. Якщо ми поводитимемося невимушено, ніхто й не здогадається, що ми приблуди з іншого табору. Тож виходимо на алею і впевнено йдемо вперед.
Вони підвелися, обтрусилися від трави й гілочок і вислизнули з кущів на дорогу.
Та не встигли зробити й кількох кроків, як із-за повороту назустріч їм вигулькнула група дітей на чолі з вожатою. Вона зупинила свій загін, критично поглянула на четвірку скарбошукачів і суворо запитала:
– А ви чого тут вештаєтеся? Ви з якого корпусу?
– Ми з... з... з..., – від несподіванки Сергія заклинило.
– Із «Зеленого»?
Хлопець обережно кивнув.
– Неподобство! – обурилася вожата. – Через вас загін може не встигнути на урочисту частину до меморіалу. Негайно біжіть до своїх, розбишаки!
Сергій, Антон, Сашко й Оленка закивали головами й помчали до кольорових корпусів табору «Лазурового».
Вожата щось прокричала їм навздогін і пішла далі. Коли вона разом зі своїм загоном щезла за поворотом, діти зупинилися.
– Фу-у-у, пронесло, – видихнула Оленка. – Мені аж дух сперло. Думала все, гаплик.
На щастя, вони більше нікого не зустріли і ніхто їх не зупинив. Так і дійшли до невисокої скелі з оглядовим майданчиком нагорі.
– Тьху ти! – спалахнув Сашко. – Та це ж вежа Султана, Пушкінський майданчик, а під ними – Пушкінський грот, а он там –мис Шаляпіна, а за ними в морі славнозвісні скелі-близнюки Адалари.
– Звідки ти це все знаєш? – щиро здивувався Сергій.
– Кажу ж, інформаційні стенди читаю. Там усю історію «Артеку» описано. І фоток повно. От клята ворожка! Ну не могла відразу сказати, куди йти? Тьху ти!
– Ну чого ти кипиш? – спробувала виправдати тітку Лесю Оленка. – Вона ж тут ні до чого. Що їй дух наговорив, те вона й повторила. А дух на те і є духом, щоб голови людям крутити й туману напускати. Але ж, врешті-решт, веде нас правильно.
– А це ще не відомо, – промовив Антон, увесь час озираючись і заглядаючи під каміння. – Входу до тунелю ми ще не знайшли. А часу обмаль. Тому не сперечайтеся, а беріться до пошуків.
Час минав, а таємного входу не було. До завершення екскурсії залишалося не більше 20 хвилин, довелося негайно повертатися.
Поки добігли до музею, геть зіпріли й ледь трималися на ногах. А попереду на них ще чекав марш-кидок до «Янтарного».
Відсутності четвірки у музеї ніхто не помітив. Хоча б у цьому їм пощастило. Тільки Сергій, бідака, журився, що так і не посидів у справжньому батискафі.
Розділ 8
І знову у пошуках
Після обіду друзі зібралися у загальній кімнаті й сіли за стіл, вдаючи, наче грають у шахи. Грали Антон і Сергій. Оленка спостерігала збоку, підперши голову кулачками, а Сашко звично розглядав стенди про історію «Артеку». Біля однієї з фотографій затримався довше, почав роздивлятися її з різних боків, знизу, згори, а потім сказав: