Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Не бійся, Поул, — заспокоїв її Трясогуз. — Я піду, чого б там не казали всі інші простокваки. Хіба ж таку нагоду втрачають? А кажуть вони, буцімто я легковажний — уму-розуму ще не набрався. Закидали мені, та й не раз: «Послухай, Трясогузе, якийсь ти не такий, як усі, усе волієш вскочити в халепу, накликати на голову біду! Хіба тобі набридло життя в рідному болоті? Життя — воно ж таке, воно ж не фрикасе із жаб’ячих лапок та не пиріг із вугрем! Час тобі нарешті й споважніти, зробити висновки й бути як усі! Це для твоєї ж користі!» — от що мені кажуть. А я в тому користі не бачу, аби в болоті просидіти все життя. А от дертися у гори, коли вже не за горами зима, шукати в горах принца, якого там нема, та спершу віднайти ще загибле велетенське місто, якого жодний простоквак не бачив, — оце, я розумію, діло! А діло — саме те, що треба хлопцю! Від бездіяльності яка користь?

Так відповів Трясогуз, потираючи свої великі, мов у жабеняти, руки, немов казав не про похід у гори, а про похід до театру або на званий вечір.

— Ану, подивімось, як почуваються наші вугри.

Вугри по-простоквацьки — то така вже смакота, що діти двічі просили добавки, до того ж кожен. Спершу простоквак і повірити не міг, що то не з люб’язності, а саме тому, що і справді смакота. Та вони з таким завзяттям уминали страву за обидві щоки, що він першу думку змінив, натомість припустивши, що простоквацька їжа на пожиток дітям не піде.

— Що простокваку добре, то людям за отруту — хіба вгадаєш? — пояснив нову думку він.

А потім пили чай. Чай пили просто із жерстянок, як то зазвичай роблять дорожні робітники під час чаювання десь на узбіччі, а простоквак ще раз од разу прикладався до темного підозрілого прямокутного бутиля. Він спробував був пригостити гостей, та ті, ледь пригубивши, одразу ж пригадали, що їм казав хазяїн про те, кому що добре, та відмовилися.

Решту дня було витрачено на підготовку до походу, який призначили вже на наступний ранок. Простоквак, як найміцніший з усіх, зголосився нести всі три ковдри, у які вони збиралися загорнути копчений окіст (дуже поживну річ у дальньому поході). Джил випало нести залишки вугрів, сухарі та кресало з порохівницею. Бяклі виказав бажання нести обидва дитячі плащі. Руки він волів мати вільні. Як людина, що ще в давні часи набила руку в стрільбі з лука, він отримав хіба що не найліпший лук, що його мав простоквак. Найліпший той залишив собі. Передаючи лука Юстасові, простоквак встиг зауважити, що в такий вітер та з відсирілою тятивою, та в похмурий день, коли геть задубіли пальці, із лука навряд чи куди-небудь влучиш. І це стосується не тільки Бяклі, а і його самого. Обидва хлопці підперезалися мечами: Юстас прихопив одного ще в Кейр-Паравелі, простоквак мав свій. Джил довелося задовольнитися простим ножем. Тут майже виникла суперечка, та її вчасно зупинив простоквак, що, потираючи руки, підбадьорив сперечальників: