Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Довгим та важким було це сходження. Арка моста круто йшла вгору. У багатьох місцях кам’яні брили повипадали, і там зяяли широченні провалля, крізь які далеко-далеко внизу виднілася пінява вода річки. Одного разу під аркою, під самісінькими їхніми ногами, пролетів орел. Що вище вони підіймалися, то холодніше ставало навкруги. Шалений вітер мало не збивав із ніг, і здавалося, що й сам міст здригається від його могутніх поривів.

Нарешті мандрівники дісталися середини моста й побачили протилежний берег річки, де, як їм здалося, пролягала вже знайома їм стара, збудована велетнями дорога, що вела вдалечінь, кудись у гори. Подекуди каменів у бруку не вистачало, а поміж інших каменюк попроростали острівки зеленої трави. Цією дорогою назустріч подорожнім скакали двоє вершників — обидва звичайного людського зросту.

— Не зупиняйтеся! Ідіть уперед, — попередив дітей простоквак. — У цих краях можна зустріти як друга, так і ворога, але не можна показувати, що ми їх боїмося.

Коли мандрівці дісталися кінця моста й ступили на порослий травою берег, вершники були вже зовсім поруч. Один із них — лицар у латах із голови до ніг та з опущеним заборолом, вбраний у все чорне, — сидів верхи на вороному коні; на чорному щиті його не було герба, а на вістрі списа не майорів стяг. Іншим вершником виявилася жінка! Білий кінь під нею був таким гарним, що хотілося поцілувати його в писок та пригостити цукром. Але сама жінка — вона сиділа в дамському сідлі, вдягнена в довге сліпучо-зелене вбрання, що маяло по вітру, — була ще гарнішою.

— Вітаю вас, др-р-рузі! — голосно сказала вона, чудово вимовляючи «р», і голос її пролунав, мов солодкий пташиний спів. — Серед вас я бачу зовсім юні обличчя, яким не місце в цьому суворому краї.

— Може, й так, пані, — коротко й насторожено обізвався Трясогуз.

— Ми шукаємо зруйноване місто велетнів, — пояснила Джил.

— Зруйноване місто? — здивувалася пані. — Дивне місце ви шукаєте… І що ж ви робитимете, коли його знайдете?

— Ми повинні… — почала була Джил, але її перервав простоквак.

— Прошу нас вибачити, пані, але ми не знайомі ані з вами, ані з вашим супутником — певно, він не дуже-то й говіркий, чи не так? Тож, сподіваюся, що ви не образитися, якщо ми не станемо обговорювати свої справи із незнайомцями. До того ж, здається, збирається на дощ…

Пані розсміялася ніжним мелодійним сміхом — прекраснішого сміху годі було собі й уявити:

— Що ж, діти, — промовила вона, — гідний вам трапився проводир — гідний і мудрий. І я анітрохи не ображаюся на нього за його скритність. Але мені нічого приховувати. Я не раз чула про місто велетнів, Ґрандес Руїнос, але де його шукати — про те мені не зміг повідати жоден із перестрічних. Дорога, якою ви слідуєте, веде до міста та палацу Харфанг. Там мешкають добрі велетні, що своєю незлобливістю, ввічливістю, стриманістю і тактовністю відрізняться від своїх дурних, злих, диких та неприборкуваних родичів із Вересилії, мов небо й земля. Можливо, в палаці вам вдасться щось дізнатися про те місто, можливо — ні, та в будь-якому разі там на вас чекають привітні господарі та затишна оселя. Було б розумно в них перезимувати, та, якщо не бажаєте, лишіться хоча б на кілька днів погостювати та відпочити, зібратися із силами. Там на вас чекає гаряча ванна, свіжа постіль та привітне вогнище, а неабиякі страви, солодощі та напої будуть до вашого смаку чотири рази на день…