Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Вогник наблизився. Тепер уже стало видко, що то неабиякий за розміром ліхтар, а от розгледіти того, хто ніс його, проти світла — зась. Світло вихоплювало то ноги, то руки, від чого й скидалося, що той і сам складався тільки з рук та ніг. Пугачі навперебій почали викладати йому новини, та слухати їх розповідь у Джил не було сил — від утоми вона вже окунів ловила. Вона стрепенулася лише тоді, коли пугачі вже прощалися з нею, та одразу ж знову закуняла. Тому подальші події, як вона не силувалася, на свіжу голову пригадати не спромоглася. Усе, що вона пам’ятала, і те було наче в тумані: ось вони з Бяклі човгикають якимось болотом, ось — протискуються у низький темний отвір, і — нарешті! — падають горілиць на щось таке м’яке й тепле, наостанок почувши із темряви голос:

— От ми й прийшли, як то кажуть, хоч і тісно, зате тепло! Хоча насправді зовсім і не тепло, зате вже як тісно — то вже тісно. А на додачу — мокро, це як пити дати. Кажу вам для вашого ж спокою — хоч злива, хоч потоп, а хоч увесь вігвам на голову впаде, траплялося й таке, та що вам до того — все одно очей не стулите… На тому — на добраніч, почувайтеся як вдома.

Почути останні напуття Джил не вдалося — вона спала без задніх ніг.

Наступного ранку, а навіть не ранку, а радше дня, дітлахи з’ясували, що лежать на таких собі трав’яних «ліжках» у темному місці, де єдиним джерелом світла був трикутний отвір угорі; тут було затишно й тепло.

— Овва! — здивувалася Джил. — Що це? Де ми?

— Це простокваків вігвам, а ми в ньому.

— Просто «ква» і… що?

— Просто простоквака так звати — простоквак. От тільки не питай мене, хто це такий, бо я й сам не знаю, а в темряві, бач, не розгледів. Оце очі продеру — і гайда шукати хазяїна.

— Якось воно не по-людськи — спати у верхньому одязі, — вже сидячи, зауважила Джил.

— А як на мене, то навіть дуже зручно — вдягатися не треба, — не згодився Юстас.

— А вмиватися також? — в’їдливо поцікавилися Джил.

Та Юстас уже підвівся, позіхнув, зробив потягушки та вислизнув із вігвама. Джил посунула слідом.

Те, що вони побачили, дуже відрізнялося від усього баченого в Нарнії раніше. Скільки сягає око, перед ними простягалася безкрая низина з численними острівцями серед боліт та протоками між ними. Острівці поросли жорсткою травою, а береги — очеретом та осокою. Деінде осока розрослася, захоплюючи ділянки аж до акра площею. Серед очерету гніздилися різні птахи: качки й бугаї, бекаси й чаплі. Раз у раз пташині зграї здіймалися над кущами й так само раптом зникали з очей. По острівцях, то тут то там, були розкидані поодинокі вігвами, на кшталт того, у якому провели ніч дітлахи. Та от що одразу кидалося в очі: усі вони стояли осторонь один від одного — на відміну від багатьох інших мешканців Нарнії, понад усе простокваки цінують приватність.

Удалині, майже на обрії, майоріла тоненька темна смужечка лісу, інших дерев, як головою не крути, навкруги не було. На сході простяглося пасмо розлогих піщаних пагорбів, і, судячи з безпомилкового присмаку солі, що відчувався у свіжому подиху вітру, десь там, за тими пагорбами, мало бути море. Далеко на північ низина межувала з розлогим узгір’ям; сиві пагорби були значно більшими за ті, що на узбережжі, а поміж ними височіли і справжні скелі. А от усе інше навкруги було болото болотом, місцем, що в дощову погоду надвечір мало справляти доволі гнітюче враження. Але ясного сонячного ранку, коли дме свіжий вітерець, а повітря сповнюють пташині крики на всі голоси, краєвид розгортався зовсім інший. Тоді в цій убогій відлюдності з’являлася якась своя, незаймана краса, від якої стискало серце. Настрій покращувався.