Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Але тут — вж-ж-ж-ж, вж-ж-ж-ж — щось велике та важке шугонуло над їхніми головами, і з оглушливим гуркотом за двадцять кроків попереду них на землю впав велетенський кругляк. А за мить — гуп! — іще один, кроків за двадцять позаду.

— Це вони в нас кидаються? — перелякався Бяклі.

— Ні, — обізвався Трясогуз. — Краще б у нас — було б безпечніше. Вони мітять он туди, в он те нагромадження каміння праворуч. Але, знаєте, вони в нього нізащо не влучать — з них нікчемні кидальники. Коли погода стоїть ладна, вони завжди вранці кидаються камінням — це єдина гра, яку вони в змозі опанувати…

Ох і натерпілася ж трійця страху! Ланцюгу велетнів, здавалося, не було кінця-краю, і вони невтомно кидали й кидали величезні камені, деякі з них з оглушливим гуркотом падали зовсім поруч. Навіть попри смертельну небезпеку, одного їхнього вигляду було достатньо, аби злякатися не на жарт. Джил ховала обличчя, намагаючись не дивитися на них.

Так тривало хвилин зо двадцять п’ять. А потім велетні, здається, почали сварку. Жбурляти камінням вони припинили, та все ж не дуже приємно, коли зовсім поряд — лише за якісь дві тисячі кроків! — сваряться велети. Вони лаяли один одного довгими незрозумілими словами — такими довгими, що кожне було мало не двадцять складів завдовжки. Вони скаженіли, душилися словами, навіть підстрибували на місці від люті — і від кожного такого стрибка земля під ногами здригалася, наче десь поблизу розірвалася бомба. Вони бухкали один одного по голові величезними неоковирними кам’яними молотами; та черепи їхні були такими непробивними, що молоти відскакували від голів велетнів, а той із них, хто бив, упускав молот і одразу завивав від болю, бо молотом прибив собі пальці. Але з дурощів своїх він за хвилину починав усе спочатку. Зрештою десь за годину велетні були вже такі побиті та знесилені, що посідали на землю та залилися гіркими сльозами, що було неабияк на руку нашим мандрівникам. Коли велети вмостилися на дні ущелини, їхні голови пропали з очей, але, навіть відійшовши на добру милю від того місця, Джил ще чула їхнє виття, схлипування та рюмсання, мов то були не здоровезні велетні, а кволі немовлята.

Цієї ночі мандрівники задрімали на сирій землі. Отак Трясогуз заходився вчити дітей спати спиною до спини — по-перше, так легше зберігати тепло, а по-друге, можна вкриватися обома ковдрами. Але все одно було холодно, а земля під боками була тверда й камениста. Простоквак порадив їм подумати про те, як холодно буде тоді, коли вони зайдуть далі на північ. Він гадав, що то їх втішить, але помилився — від цієї думки вони анітрохи не підбадьорилися.

Багато днів ішли мандрівники непривітними землями Вересилії. Харчувалися переважно польовими птахами, на яких полювали Юстас із Трясогузом (звісно, то були не розумні птахи); окіст намагалися не чіпати — економили. Джил неабияк заздрила Юстасу, що міг вправно стріляти — цього він навчився у мандрах із королем Каспіаном. Пустинна місцевість була помережена незчисленними джерельцями та струмками, тож води їм вистачало. Люсі думалось, що коли в книжках пишуть про життя мисливців, так ніколи не згадують, що то за довгий брудний і тяжкий труд — патрати птахів і як від нього холодіють пальці. На щастя, велетні їм на шляху майже не стрічалися. Щоправда, їх якось помітив один, але він тільки розреготався та потупцяв у своїх справах.

Десь на десятий день мандрів місцевість навкруги змінилася і наші мандрівники вийшли до північного краю земель. Перед ними лежав довгий крутий схил, за яким розгорталися зовсім інші, ще менш привітні землі. Біля підніжжя схилу проглядалися обриси скель, за якими простягалася країна високих гір, темних прірв, кам’янистих долин, ущелин таких глибоких та вузьких, що й дна не вгледиш. А на дні цих ущелин гриміли буйні ріки, котрі зривалися чорними водоспадами зі страшенної висоти. І, звичайно, саме Трясогуз одразу привернув увагу дітей до снігу, що виблискував на верхівках гір.

— Не здивуюся, коли виявиться, що на північному схилі його набагато більше, — додав він.

Мандрівники немало часу змарнували, доки нарешті дісталися підніжжя схилу, де, зазирнувши вниз в ущелину, побачили річку, що текла дном із заходу на схід. Русло її пролягало поміж двох скель, а вода була такою темною, що крізь неї не проходило світло. Чимало порогів та водоспадів перерізали її потік, а від могутнього гуркоту води під ногами подорожніх дрижала земля.

— Лихо не без добра, — задумливо зауважив Трясогуз. — Якщо позламуємо собі шиї під час сходження — у річці точно не потонемо.

— А то що таке? — несподівано спитав Бяклі, вказуючи ліворуч, угору за течією. Усі перевели погляд у той бік і побачили те, на що менш за все сподівалися, — міст. Та ще й який міст! Велетенська арка в один вигин, що простяглася між верхівками скель; найвища точка мосту здіймалася так само високо над верхівками скель, як маківка собору Святого Павла височіє над вулицями.