Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Гм… — не звертаючи на нього уваги, гмикнув простоквак. — Ті вугри, вони щось готуватися не поспішають, можна з голоду померти, доки їх дочекаєшся. До речі, знавав я якось одну маленьку дівчинку, яка саме… та краще цю історію вам не знати, бо від неї можна й зовсім занепасти духом, а засмучувати гостей — такої звички в мене немає. То чи не краще нам відволіктися від сумних думок про вугрів у якийсь інший спосіб. Чому б, наприклад, нам не побалакати про наші плани?
— Дуже добре, — підхопила Джил. — Тож чим ви можете зарадити в пошуках королевича Ріліана?
Простоквак просто квакнув, втягнувши й без того впалі щоки так, що ті запали далі нікуди.
— Ох, чим же зарадити тому, чому, може, і ради немає? Та ось що: здоровий глузд підказує, що сподіватися на те, аби зайти далеко на північ, коли вже й зима на носі, — то безглуздя. До того ж за всіма прикметами вона обіцяє бути ранньою та ще й лютою. Я вас не розхолоджую, а попереджаю, бо, здається, погодою вас не налякати. Авжеж, з тими горами, скелями, ущелинами, бурхливими гірськими річками, з ворогами, що чатують на кожному кроці, зі збитими ногами та голодом, від якого шлунок зводить судома, та на додаток не забути ще й заблукати в горах — либонь, погоду вже й не помічаєш. З іншого боку, якщо ми й не зуміємо зайти в таку далечінь, щоб від того була якась користь, ми завжди знайдемо, як зайти в таку далечінь, звідки й назад повернутися зась. А це, погодьтеся, неблизька дорога.
Дітлахи одночасно помітили, що заміть «ви» він став казати «ми», і, не змовляючись, разом вигукнули:
— То ви йдете з нами?
— А куди ж мені дітися, діти? Король полишив нас і, здається, надовго, якщо не назавжди, тим паче з тим лихим кашлем, що в нього був напередодні відплиття; його намісник, Тіквік, уже не той, що був, того і диви — теє; врожай цього року, після літньої спеки, кажу я вам, буде геть неврожай, а там і вороги про нас згадають та й нишком нападуть — на те вони й вороги, а там…
— А от якщо далеко не загадувати, звідки б нам почати пошуки? — нагадав про справи Бяклі.
— Гм-м… — роздумливо мовив простоквак. — Усі, хто вирушав на пошуки Ріліана, починали з одного й того ж місця: того, де лорду Дрініану явився зелений змій. А звідти подавалися на північ. Та оскільки жоден із них звідти не повернувся, то розпитати їх, чи правильно вони вчинили, здається, нам не під силу.
— Перш за все ми маємо віднайти руїни велетенського міста, — нагадала Джил. — Так підказав Аслан.
— Уперше чую, аби пошуки починали з того, аби віднайти. Усі інші віднаходять тільки після того, як добре пошукають.
— Саме це я й маю на увазі, — погодилася Джил. — Так от, коли ми віднайдемо…
— Так-так, саме коли? — в’їдливо поцікавився Трясогуз.
— А що, хіба ніхто не знає, де вони? — втрутився Юстас.
— Я не знаю, що там знає отой ніхто, скажу лише за себе: не буду казати, ніби я нічого не чув про загублене місто. Починати звідти, звідки починали всі, ви не бажаєте, тож доведеться йти через усю Вересилію, країну йотунів. Якщо те гибле місто існує, то воно може бути тільки там. От тільки хоч як далеко в ті краї я не заходив, та ніяких руїн не знайшов. Тому обманювати не буду: чути — чув, а от бачити — не бачив.
— Але де ж вона, ця Вересилія? — коротко запитав Юстас.
— Попереду, на північ, — люлькою вказав простоквак. — Он ті пагорби та скелі бачите? Там вона й починається. Та, між нами, саме на межі з тим пасмом протікає ще й ріка. Ми звемо її Кам’янка. Місточка, звісно, немає.
— Тоді ми перейдемо її вбрід! — палко вигукнув Юстас.
— Авжеж, — значуще погодився простоквак, — якщо хтось її вже перетинав…
— А вже по той бік річки ми, може, зустрінемо яких-небудь добрих людей, хто підкаже нам шлях! — підхопила Джил.
— Що до того, що по той бік річки ми кого-небудь та зустрінемо, — тут ви не помиляєтесь.
— А що за люди там живуть? — про всяк випадок спитала Джил.
— Люди як люди; може, й добрі… одне до одного. Це вже як на них подивитися… Може, вам вони й сподобаються.
— Проте, — не відступала Джил, — тут, у Нарнії, таке розмаїття дивних істот… Так от: хто ті люди? Звірі? Чи, може, птахи? Чи які-небудь гноми?
Простоквак присвиснув.
— А що, хіба пугачі вам нічого не казали? То велетні.
Джил скривилася, немов кислиці наїлася: велетнів вона не полюбляла ще з книжок. А одного — ще й з нічних жахів. Вона кинула погляд на Бяклі — від остраху той аж позеленів. «Та він іще більший боягуз, ніж я», — подумала вона. Ця думка зненацька сповнила її несподіваною хоробрістю.