Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Оце так справи! — вигукнув Бяклі. — Уявіть лише — знову опинитися на м’якенькому ліжку…
— І скупатися в гарячій воді, — підтримала Джил. — Вважаєте, вони нас прихистять? Адже ми для них зовсім чужинці.
— Скажіть їм лише, що Пані-в-Зеленому передає їм вітання та посилає їм двох милих дітей із південних земель до свята осені.
— О, дякуємо, щиро дякуємо! — в один голос вигукнули діти.
— Але пам’ятайте: у який би день ви не дісталися дверей палацу, стукати треба зрання, бо ворота замикають за кілька годин після полудня, і за звичаями замку, як би хто сильно не стукав, дверей йому не відчинять.
Із сяючими очима діти ще раз подякували пані. Та у відповідь помахала їм рукою, а простоквак скинув свій гостроверхий капелюх і стримано вклонився. Потім пані та її мовчазний супутник скомандували коням, і ті, дзвінко стукаючи копитами по каменях, попрямували мостом угору.
— Що ж, — задумливо мовив Трясогуз. — Багато я віддав би за те, аби дізнатися, звідки й куди вона прямує. Чи не дивно зустріти таку пані в дикому краї велетнів? Ох, не з добра те, не з добра, ось побачите.
— Щоб ти скис, знов ти за своє! — обурився Бяклі. — Як на мене, вона просто дивовижна. А як подумаю про теплу кімнату та гарячу їжу… Сподіваюся, іти лишилось недовго!
— Згодна! — рішуче підтримала його Джил. — А яке на ній розкішне плаття! А кінь — просто диво!
— Байдуже, — не вгамовувався простоквак, — непогано було б розізнати про неї якомога більше…
— Мені кортіло її розпитати, — зізналася дівчинка, — але я не наважилася. Та як я могла — ти ж не дозволив ані слова про нас розповісти.
— Джил має рацію, — підтакнув Бяклі. — І чому тільки ти поводився так нелюб’язно і стримано? Вони що, тобі не сподобалися?
— Вони? — перепитав простоквак. — Хто — «вони»? Я бачив лише пані.
— Як? А лицаря? — здивувалася Джил.
— Якого лицаря? Я бачив тільки обладунки, — обізвався Трясогуз. — Чому він увесь час мовчав?
— Мабуть, він занадто соромливий, — припустила Джил. — Чи, може, до всього байдужий і йому б лише дивитися на неї та тішитися її ніжним голосом. Певно, якби я була лицарем, я б так і поводилася.
— А мені ось цікаво дізнатися, кого побачиш, якщо підняти забороло, — зауважив Трясогуз.
— Верзеш казна-що, — не витримав Бяклі. — Ти ж бачив його обладунки — хто ж їх зможе на себе натягти, хіба як не людина?
— Як щодо скелета? — лячно захихотів простоквак. І, трохи поміркувавши, додав: — Чи взагалі ніхто. Я маю на увазі ніхто з тих, кого можна побачити. Хтось невидимий.
— Годі нас страхати, Трясогузе, — здригнулася Джил. — Знов ти вигадуєш якісь жахи. Звідки вони тільки беруться у твоїй голові?
— Не звертай на нього уваги! — вигукнув Бяклі. — Він завжди чекає на найгірше й завжди помиляється. Краще помізкуємо, як нам скоріше дістатися до доброзичних велетнів і палацу Харфанг. Хотів би я знати, чи далеко нам ще йти…
Суперечка їхня мало не обернулася першою з тих сутичок, які передрікав Трясогуз. Не те щоб Джил і Бяклі не сперечалися до того, але тепер у них почалися зовсім уже тяжкі непорозуміння. Трясогуз рішуче відмовлявся йти до Харфанга. За його словами, мало того, що йому незрозуміло було, що мається на увазі під «добрими» велетнями», так ще й Аслан жодним словом не прохопився про те, аби шукати притулку у велетнів, чи то добрих, чи то якихось інших. Але діти, що промерзли від холодного вітру та дощу, снідали худючими дикими птахами, засмаженими на похідному вогнищі, а спали на твердій вогкій землі, Трясогуза й чути не хотіли, твердо намірившись йти до добрих велетнів. Врешті-решт Трясогузові довелося поступитися, але за однієї умови: він змусив дітей пообіцяти, що без його дозволу вони ані словом не обмовляться ані про те, що прийшли з Нарнії, ані про те, що шукають зниклого принца Ріліана. Діти дали йому обіцянку, і всі рушили далі.