Після війни. Історія Європи від 1945 року

Суецька криза залишила тривалий слід у британському суспільстві. Велика Британія, й особливо Англія, вирізнялася на початку 1950-х неабияким оптимізмом. Перемога на виборах 1951 року консервативного уряду й перші натяки на економічний бум розвіяли егалітарний морок перших післявоєнних років. У перші роки правління нової королеви Англія ніжилася в лагідному світлі осіннього сонця самовдоволеного благополуччя. Англійці першими підкорили Еверест (у 1953 році)[215] — певна річ, за допомогою провідника з місцевої колонії — та пробігли милю за менш ніж чотири хвилини. Ба більше, саме брити, як часто нагадували мешканцям країни, першими розщепили атом, винайшли радар та пеніцилін, розробили двигун реактивного літака й багато чого ще.

Настрій тих років — які від надмірного захвату дістали назву «нової єлизаветинської епохи» — добре закарбований у тогочасному кінематографі. Найпопулярніші британські фільми першої половини 1950-х років — комедії на кшталт «Женев’єви» (1953) або «Лікаря в домі» (1954) — зображують досить жваву, молоду, заможну та самовпевнену Англію. Декорації та персонажі вже не сірі і не пригнічені, але щодо всього іншого, безумовно, залишаються традиційними: кожен герой розумний, освічений, чемний, вихований, шанобливий і належить до середнього класу. Це була Англія, де дівчат, які вперше виходили у світ, усе ще приймали при королівському дворі (старомодний і дедалі більш абсурдний ритуал, який королева зрештою скасувала в 1958 році); де кожен п’ятий депутат-консерватор навчався в Ітоні; і де відсоток студентів університетів, які походили із сімей робітників, у 1955 році був не вищий, аніж у 1925 році.

Окрім милих соціальних комедій, англійське кіно в ті роки живилося постійним потоком фільмів про війну: «Дерев’яний кінь» (1952), «Жорстоке море» (1953), «Руйнівники гребель» (1954), «Герої на плотах» (1955), «Битва біля Ла-Плати» (1956). Усі вони ґрунтувалися на більш-менш правдивих епізодах британського героїзму під час Другої світової війни (особливо наголошуючи на звитягах флоту) і обнадійливо нагадували про причини, чому британці могли собою пишатися та почуватися самодостатніми.

Не возвеличуючи бойових дій, вони культивували міф британської війни, надто акцентуючи на важливості солідарності безвідносно до класу та виду зайнятості. Якщо й були натяки на соціальну напругу або класові розбіжності, їх робили в дусі мудрого дотепу чи скепсису, а не конфлікту чи злості. Тільки в стрічці Чарльза Крайтона «Банда з Лавендер Гілл» (1951), найгострішій з усіх комедій студії Ealing, прочитується більше ніж натяк на соціальний коментар, і в цьому випадку йдеться про англійський варіант пужадизму — кривди та мрії покірних «маленьких» людей, яким велося непереливки.