Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— А може, насправді ніякого туману немає? Може, це тільки ви, чоловіки, його напускаєте? — спитала Пола.
— О, це озвалася справдешня жінка. А Лео ще й не вірить, що в неї тільки півдуші,— відповів Дік. — Уся річ, Лео, в тому, що стать і душа тісно переплетені й переплутані між собою, і ми знаємо дуже мало про перше, а ще менше про друге.
— Але жінки прекрасні…— тихо промовив юнак.
— Ага! — підхопив Генкок, зловтішно блиснувши чорними очима. — То ти, Лео, ототожнюєш жінку з красою?
Поетові губи ворухнулись, та він спромігся лише головою кивнути.
— Ну що ж, тоді розгляньмо малярство за останню тисячу років, як відображення економічних умов та політичних інституцій і спробуймо з’ясувати, як чоловік втілював у фарбах свій ідеал жінки і як жінка дозволяла йому…
— Годі вам дражнити Лео, — втрутилась Пола. — Будьте щирі, кажіть усі по правді те, що знаєте і в що вірите.
— О, жінка — це щось священне! — врочисто оголосив Дар Гаяль.
— Скажімо, богоматір, — озвався Грейм, кидаючись на підмогу Полі.
— Або «синя панчоха», — додав Теренс, і Дар Гаяль схвально кивнув йому головою.
— Не кваптеся, по одному! — спинив їх Генкок. — Розгляньмо культ богоматері. Це культ однієї осібної жінки, на відміну від нинішнього культу всіх жінок, що до нього признається Лео. Чоловік — це ледачий дикун. Він не любить, щоб його турбували. Він любить спокій, спочинок. А тим часом йому від створіння світу дано в супутники життя непосидюще, нервове, істеричне створіння, ім’я якому жінка. У неї весь час примхи, забаганки, сльози, вереди, норови. Спекатись її він не може, бо вона йому потрібна, хоч і затруює все його жнгтя. Що ж йому діяти?
— Будьте певні, він хитрюща бестія — знайшов раду, — вкинув Теренс.
— Він зробив з неї небесний образ, — провадив Генкок. — Ідеалізував її добрі якості, підніс її так високо над собою, відсунув так далеко від себе, що її погані якості вже не могли його дратувати й не заважали йому лежати з люлькою в зубах та споглядати зорі. А коли звичайна, жива жінка пробувала турбувати його, він проганяв її з думок і згадував свою небесну царицю, досконалу жінку, носійку життя і охоронницю безсмертя. Потім настала Реформація і розбила культ богоматері. А чоловік лишився прикутий до жінки, руйнівниці його спокою. Що ж він тоді придумав?
— Ух, хитрюга! — оскірився Теренс.
— Він сказав: «Я зроблю з тебе мрію, ілюзію». І зробив. Богоматір була його небесною жінкою, найвищим ідеалом жінки. Він узяв та й переніс усі її ідеалізовані риси на земну жінку, на всіх жінок і, сам собі забивши баки, повірив у те й досі вірить… як оце Лео.
— Як на чоловіка нежонатого, ви просто навдивовижу обізнані з капосною жіночою натурою, — зауважив Дік, — Чи це все чиста теорія?
Теренс зареготав:
— Діку, любий мій, це ж Аарон цитує Лору Марголм![136] Він її напам’ять знає, до останнього рядка.
— І все-таки, хоч скільки ми тут наговорили про жінку, а ще не торкнулись і краєчка її одіння, — сказав Грейм, і Пола й Лео нагородили його вдячними поглядами.
— Є ж бо ще кохання, — тихо промовив юний поет. — Тут ще ніхто й словом не згадав про нього.
— І про шлюбні закони, і про розлучення, і про полігамію, й моногамію, і вільне кохання, — враз висипав Генкок.
— А скажи, Лео, — запитав Дар Гаяль, — чому в любовній грі жінка завжди буває переслідувачем, мисливцем?
— Неправда! — спокійно й упевнено відказав юнак. — Це все Шоу навигадував.
— Браво, Лео! — похвалила Пола.
— Тоді й Уайльд[137] помилявся, коли казав, що жінка нападає, несподівано здаючись? — допитувався Дар Гаяль.
— Як вас послухати, виходить, що жінка — не якесь страховище, якась хижачка! — запротестував Лео. Нишком зиркнувши на Полу очима, в яких світилася щира любов, він обернувся до Діка: — Скажіть, Діку, хіба жінка — це хижачка?
— Ні,— похитавши головою, відповів Дік неквапно, злагіднілим від співчуття голосом, бо він помітив той погляд. — Я не можу сказати, що жінка — це хижачка. І так само не можу сказати, ніби вона — здобич хижака. І не скажу, що вона дає чоловікові саму лише безхмарну втіху. Я тільки скажу, що вона дає чоловікові дуже багато втіхи…
— І призводить його до багатьох дурощів, — докинув Генкок.
— Шляхетних дурощів, — серйозно поправив Дік.
— Ось я хочу спитати Лео, — озвався Дар Гаяль. — Скажи мені, Лео, чому так буває, що жінка любить чоловіка, який її лупцює?
136
Лора Марголм (справжнє ім’я та прізвище Лора Гансон, (1854–1928) — шведська письменниця.
137
У комедіях Б. Шоу (1856–1950) та О. Уайльда (18Л0— 1900) часто зустрічаються образи діяльних і владних жінок.