Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— І не любить того, хто її не лупцює, еге? — прийняв виклик Лео.
— Так-так.
— Ну що ж, Гаялю, трохи ти маєш рації, але дужче помиляєшся. Я від вас, друзі, чимало наслухався про визначення. Ти, Гаялю, дуже хитро обминув їх у своєму запитанні, то я сформулюю їх за тебе. Отже: чоловік, що лупцює кохану жінку, — це чоловік ницої вдачі. І жінка, що кохає чоловіка, який її лупцює,— це жінка ницої вдачі. Жоден чоловік з високою душею не лупцює своєї коханої. І жодна жінка високої душі,— юнак зовсім мимовільно оглянувся на Полу, — не змогла б кохати чоловіка, що її лупцює.
— Ні, ні, Лео, — озвався Дік, — присягаюсь, я ні разу в житті не лупцював Поли.
— От бач, Даре, — враз зашарівшись, провадив Лео, — ти помиляєшся. Пола кохає Діка, хоч він її й не б’є.
Дік повернув начебто веселе, потішене обличчя до Поли, ніби чекав від неї мовчазного підтвердження тому, що сказав юнак; насправді ж він хотів побачити, як сприймає вона такі слова, бувши в тому душевному стані, що про нього він здогадувався. В її очах, здалося йому, справді блиснуло щось незвичайне, але що — Дік не втямив. По Греймові він теж нічого не помітив: зацікавлений вираз з виду в того не змінився ні на мить.
— Я бачу, жінка сьогодні знайшла свого святого Георгія похвалив Грейм юнака. — Ви мене засоромили, Лео. Я спокійно сиджу, а ви самі б’єтеся з трьома драконами.
— Та ще якими драконами! — докинула Пола. — Якщо вони О’ Гея до зеленого змія довели, то що вони зроблять з вами, Лео?
— Жоден справжній лицар кохання не злякається всіх драконів на світі,— сказав Дік. — А найкраще тут те, що в цьому разі дракони мають більше слушності, ніж ви, Лео, гадаєте, і все ж таки правда ваша, а не їхня.
— Лео, синку, а дракони не всі люті, ось є один добрий, — заговорив Теренс. — Цей дракон хоче відкинутись від своїх негідних товаришів, перейти на твій бік і зробитися святим Теренцієм. І в цього святого Теренція є до тебе одне гарненьке запитання.
— Дозвольте спершу рикнути оцьому драконові,— поробив Генкок. — Лео, я знаю, що в коханні багато втішного й прекрасного, але скажи мені: чому так часто буває, що коханець із ревнощів убиває свою кохану?
— З великої муки, з нестями, — відповів юнак. — Бо йому, на своє лихо, судилося покохати жінку з такого ницою душею, що вона виявилася здатна розбудити в ньому ревнощі.
— Але ж любов може й збочити, — нагадав Дік. — Доведеться вам, Лео, пошукати кращої відповіді.
— Дік правду каже, — підтвердив Теренс. — Але я тобі підсоблю вбити драконів. Любов може збочити навіть у найкращих душах, і тоді на кін виходить зеленоока почвара ревнощів. Припустімо, що найдосконаліша жінка, яку лиш годен ти уявити, розлюбила чоловіка, що не лупцював її, і покохала другого, що теж її кохає і ніколи б не лупцював. Що тоді? Завваж, усі троє мають високі душі. Ну, піднімай меча і тни на весь розмах!
— Перший чоловік не вб’є її і взагалі не зробить їй ніякої кривди, — твердо проголосив Лео. — Бо інакше він не був би такий, як ти його змалював. Він мав би ницу душу, а не високу.
— Ви хочете сказати, що він зійшов би їм з дороги? — спитав Дік, діставши й припалюючи сигарету, щоб не дивитись ні на кого.
Лео поважно кивнув головою.
— Так, він зійшов би з дороги, і намагався б полегшити їй усе, і був би з нею дуже делікатний.
— Розгляньмо-но конкретний приклад, — сказав Генкок. — Припустімо, що ти, Лео, закохався в місіс Форест, а вона в тебе, і ви вдвох утікасте в великому лімузині…
— Я б нізащо цього не зробив! — вигукнув, спаленівши, юнак.
— Лео, ви гадаєте, мені приємно це чути? — підштрикнула його Пола.
— Це ж тільки припущення, Лео, — напосідав Генкок.
Юнак збентежився страшенно, голос йому аж тремтів, однак він обернувся відважно до Діка й промовив:
— На це хай Дік відповість.
— І відповім, — сказав Дік. — Я б не забив Поли. І вас, Лео, я б не забив. То була б нечесна гра. Хоч би як мені краялось серце, я б сказав: «Благословляю вас, дітки». Одначе… — він змовк на хвильку, і веселі зморщечки в кутиках очей провістили, що зараз він утне якийсь жарт. — Одначе я б подумав, що Лео прикро вклепався. Бачте, він зовсім не знає Поли.
— Вона перебивала б йому споглядання зір, — усміхнувся Теренс.
— Ні, Лео, ні, обіцяю вам! — вигукнула Пола.
— Оце вже ви клеплете самі на себе, місіс Форест, — запевнив її Теренс. — По-перше, ви б не змогли не робити цього. А по-друге, робити так було б вашим святим обов’язком. І нарешті, якщо хочете почути мов авторитетне слово, коли я був молодим, палким коханцем, із серцем повним любові й очима повними зір, я не знав більшого щастя, як тоді, коли моя кохана змушувала мене забувати про них.