Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Велич, як бачать її люди
Король раніш за герцогиню де Бофор повернувся до Парижа. У себе в Луврі він розглянув двірські справи. Тим дворянам, котрі скаржились йому на занепад своїх маєтків, він просто в вічі сказав, щоб не розраховували на його щедрість. Нехай повертаються до своїх провінцій, а не протирають скрині у нього в приймальні. Найтяжче було йому говорити про це зі своїми земляками — гасконцями. Вони були певні: тепер, коли на троні своя людина, їм нема про що турбуватися. Один з них тримав свічку, коли Анрі читав листа від коханої. Гасконець теж міг би його прочитати, але відвернувся так, що мало шиї собі не скрутив. За це зворушений земляк щось йому пообіцяв, але обіцянки тієї не дотримав. Врешті-решт усім таким людям довелося визнати, що ні зухвальством, ні хитрістю нічого не втнеш із королем, який довго був бідним і знає ціну грошам. А коли забуде її, то в вуличній штовханині випитуватиме людей, доки не дізнається, що можна купити за одне су і чи легко те су заробити.
Це тяжкі звинувачення: по-перше, що ти нічого не роздаєш, і по-друге — що забагато знаєш. Депутатам від духівництва, які прийшли скаржитись на його Нантський едикт, він відповів, перелічивши їхні власні беззаконня, — винуватячи, звичайно, не їх, а лихі часи. Та коли, мовляв, вони хочуть бути заодно з ним, тоді він відбудує церкву в усьому її давньому блиску, як сто років тому. Вони подумали: «А хіба тоді не було беззаконня?» І те саме подумав король.
Круто поводився він із міщанством, яке пнулось на державні посади, аби збагатитися. Ще крутіше — з суддями, які тлумачили закон на користь багатіїв. Бордоським суддям він кинув прямо в вічі: у вас позов завжди виграє найтугіший гаманець. А він же колись любив і вирізняв своїх учених правників чи не найбільше з усіх. Але відтоді його королівство стало великим понад усяке сподівання — завдяки йому самому. І коли тепер самовіддані люди зробились зажерливими, а праведні — навіть продажними, то вина, власне, лягала на нього самого, і звідси його гнів. Якось на полюванні він, самотній і невпізнаний, зайшов до однієї корчми, і там для скромно вдягненого чоловіка навіть не знайшлося чого попоїсти. Судовики, що обідали нагорі, через служника переказали, що не приймуть його до столу, хоч невідомий сказав, що заплатить за себе. Він звелів стягти їх униз і відшмагати, — хто б сподівався такого від короля, який звичайно ставився до всього легко й любив посміятись.
Із тих, котрі тепер не могли впізнати свого короля, одні казали, ніби він невдячний. Інші твердили, що він надміру заноситься й хапається за все зразу. Бо навіщо заводити ще й сукновальні, гути та дзеркальні мануфактури, коли він і так уже зовсім схибнувся на отих своїх шовкопрядах. На ці королівські витребеньки течуть гроші з державної скарбниці, а зайвину шовку доводиться роздавати простолюдові; у шовку тепер ходять і служниці по шинках — тим частіше, чим гіршу слану має шинок чи служниця. І одного вечора король дістав науку.
Він сидів у своїй кімнаті за картярським столом, бо, на жаль, у грі він теж не знає впину, хоч весь час програє. Адже думки його витають бозна-де. В кімнаті було повно людей, декотрі зазирали королю в карти з-за його спини. Карта йому йшла погана, для радісних вигуків не було підстави. Але він, сміючись, вигукнув свою всім знайому лайку, кинув на стіл карти, схопився й сказав:
— У мене в Луврі є один ремісник, то він робить їх без шва.
Що таке? Про що це він? Усе зразу й з'ясувалося. Король поставив ногу на стілець, провів долонею по шовковій панчосі й показав тим, котрі квапливо понагиналися, що вона суцільна, шва справді нема. Всі віри не йняли такій майстерності й вихваляли короля, наче він сам був тим винахідником.
— Хто може похвалитися чимось кращим? — спитав він. — Мої піддані мають бути плідними, щось творити. Пане начальнику артилерії, у вас щось є?
Те «щось» було просто сливою: Роні видобув її з кишені й пояснив своєму владареві, що цей сорт дуже довго виводили на Луарі, поблизу замку Сюллі, поки домоглися незвичайного жовто-червоного кольору й незрівнянно солодкого смаку. Довколишні селяни назвали її «сливою Роні». Але нині такі сливи вирощують і в інших краях, уже забувши, звідки вона походить, і називають «руні».
— Бо народ калічить назви, — сказав начальник артилерії.
— Хай навіть скалічене, але ваше ім'я житиме в цьому народі вічно, — відказав король Анрі.— В подобі сливи, — додав він насмішкувато. А тоді швидко сховав ноги в панчохах без швів під стіл і вдав, ніби знову цілком заглибився в гру. Але науку він дістав.