Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Убрання її — з білого шовку, сріблясте, як панцер на королі. Вбрання королеви буде з червоного оксамиту — світло-червоного, кольору свіжого м'яса. Габрієль вирішує пошити собі таку сукню, хоч хай там що. Її любий владар — вона це відчуває — саме простягає до неї руку, хоче притягти її до себе, нагору! Вона підводить очі — ні, величність і не ворухнула рукою, навіть пальцем її не манить. Обличчя короля звернене в далину, за межі цієї зали, кудись далеко поверх стовпища придворних, поверх простолюду, що вливається в залу.
Простолюд уливається крізь усі входи, бо їх повідчиняно для нього. Падає навколішки, на колінах посувається аж до храму величності, де вона височить на троні над зігнутими спинами, незмінно горда й ласкава. Габрієль думає: «Будь незмінно гордий і ласкавий, мій коханий, я знаю це твоє обличчя, знаю й тіло, що під панцером, — міцне тіло, вкрите шрамами, ще й досі молоде, хоч часто недуже. Скільки я доглядала його, як любила!»
Вона мало не забула про свою роль. Конетабль і начальник артилерії взяли її за обидві руки й підвели по сходинках до підніжжя трону, до вона мала сидіти. Вона сідає, сукня стелеться вниз по двох сходинках. Величність переступає з ноги на ногу, зусиллям розплющує очі ширше, незмінно горда й ласкава.
Конетабль і начальник артилерії повернулись на свої місця. Це знак для всіх схилених в уклоні, щоб вони випростали спини й розбились на кілька гуртів, як визначено. На сходинку нижче від Габрієлі сідає її високість сестра короля. Та сходинка найширша, і сукня не звисає з неї. А внизу — так, щоб не прикривати собою обох вельможних дам, стають канцлер, начальник артилерії і конетабль. Ліворуч від величності, відмежованої порожніми сходинками трону — порожніми й неприступними, аж трепет проймає,— рішуче розміщуються якісь непоказні люди. Місця їм чомусь приділено навдивовижу багато.
Придворні розподіляються, як приписано, — тут дами, там кавалери, і ті й ті шикуються за своїми титулами й заслугами, хто ближче, хто далі. Принцеси, маршали й верховні судді, принци крові разом з маленьким Вандомом — з обох боків попереду, куди надає світло. Там його перехоплюють завіси, тут — підсилюють уміло розміщені дзеркала. Лице сонячного бога звернене до трону. Поза його промінням, що все націлене на величність, розпливаються людські обриси заднього плану. В найдальшої постаті вирізняються тільки білі плечі, в іншої, зовсім затіненої,— тільки горбатий ніс. Що далі вглиб, то тьмяніші барви та обриси, ген позаду вони зовсім тануть. Та й передні постаті сповиті в сірувату імлу — принаймні там, де на них не падає спереду відблиск величності. Лице сонячного бога звернене до трону.
Середина всієї сцени з волі неба й людей стає ніби джерелом світла, явлена людям величність збирає його на собі й відкидає на інших тільки розрізнені відблиски. Хоч вона й сліпить, але найдужче засліплена вона сама. Марно вона зводить вище брови, ширше розплющує очі. Поза її власним сліпучим сяйвом є тільки тіні, густіші й світліші, але всі непроникні. Вона пронизує їх своїм промінням, але сама їх не бачить. Тільки по легкому рухові на дні темної западини величність здогадується, що там стає навколішки люд. Очі в Анрі аж болять, а за ними в мозку зринає думка: «Що це за божевілля! Чи я хотів такого?»
Ось настав для величності час порушити свою недвижність і зробити належний жест. Старий канцлер подає їй нагору пергамент із підвішеною печаткою. Анрі бере його і встигає водночас наказати, щоб уже кінчали це чаклування. «Пригасіть!» — шепоче він. Уміло розміщені дзеркала відсовують, завіси відхиляють, і все повертається до більш менш природного вигляду. Увага! Перший погляд короля розшукує на довгій стіні, на половині її висоти нішу, а за її балюстрадою мольберт із полотном, за яким не видно художника. Той витикає з-за полотна молоде обличчя, киває головою. Нехай величність заспокоїться. Її образ схоплено досвідченим оком, упевнена, швидка рука повністю використала ті хвилини, коли король, якого називає великим увесь світ, віддалився від того світу й був самою лише марною величністю. Художник усміхається з-за свого мольберта, як із захистку.