Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Усі гадали, що ця наука, як і інші подібні, може навіяти йому сумніви щодо його скороспілих новацій. Звільнені з війська солдати ставали пострахом усіх подорожніх, попадали до в'язниць, або скочувались до ганебного жебрацтва. А бачити, як його вояки ходять попідтинню, — це для будь якою короля більша ганьба, ніж якби вони грабували селянські садиби чи вколошкали десь на роздоріжжі вгодованого міщанина. А цей король вимагав, щоб вони працювали й допомагали йому розвивати промисловість. На думці в нього тільки добробут усіх трудящих станів. Украй недоречний добробут, бо він робить людей зарозумілими і підриває під корінь відносини між бідним і багатим, паном і хлопом. Простолюд забуває належну покірливість. Коли придворний пан, як заведено було споконвіку, захоче для науки всипати ремісникові, той уже відповідає кулаком. А коли пан пошле до нього десяток служників, ремісник виходить назустріч із синами та підмайстрами — їх теж набирається десяток. А що з кухні в нього пахне смачно, то голодні служники, замість битися з сукнярем, сідають до нього за стіл. От що виходить із гріховного нахилу вщасливлювати людей, тоді як їм корисне якраз убозтво, бо воно втримує їх у послуху та в ладу.
Хто звик, що мирський лад, як і лад божественний, існує сам для себе, а не ради людського щастя, той, може, вбачає у владі короля Анрі навіть настання царства антихриста. Чи принаймні не схвалює цієї влади через її суспільні наслідки. Не кожен, звісно, ганить усі її наслідки, бо дещо може бути й корисне чи для того, чи для іншого, — не всі ми думаємо однаково. Але багато що нікому не корисне, зате коштує нам великих грошей. Шановні городяни тільки з осудом дивились, як для їхніх-таки ремесел розбудовують і опоряджають Королівський майдан. І вже й поготів заперечують вони проти того, щоб виряджати кораблі до другої половини світу. Навіщо? По золото, оте вимарене золото з країн, що лишаються на карті білими плямами, — такі вони незвідані, холодні, пустельні й непевні? Ми того золота не побачимо ніколи, та й король теж.
Такий собі пан де Бассомп'єр, цікавий вдачею, якось зайшов до шинку, де численні застольники гомоніли про громадські справи. Придворного в ньому по впізнали: він назвався чужинцем. І там він почув справжню думку шановних городян, не кажучи вже про те, що докинули від себе не такі шановні. Послухавши їх якусь часину, Бассомп'єр сказав:
— А я бував у тих краях, що про них ви тут говорите. Що лишались білими плямами.
Його зразу запросили підсісти ближче, і він спитав, чи правдиві ходять чутки:
— Король Франції буцімто вибрав найхолодніші в Новому світі краї, аби переселити вас туди.
Це він сказав не з метою огудити перед ними короля, а просто щоб почути голос народу й потім повихвалятися при дворі. Власне, він ніколи не бував у тих далеких краях і взагалі не плавав по морю.
Шановні городяни за столом обачно стримали обурені вигуки, хоч вони й були доречні тут. Зате якийсь злидар, що пив кисле вино й мав полатані лікті, почав наперед протестувати, щоб його з жінкою й шістьма дітьми вивезли кудись за море. Він, мовляв, сплачує королю все, що належить, від свого рота відриваючи. То ще йому бракувало, кричав він, щоб королівське судно висадило його з родиною на краю пустелі та й попливло собі спокійнісінько додому.
Цікавий придворний намагався ще докладніше вивідати людські настрої. Він сказав, що саме в найхолодніших краях є найбагатші копальні, вщерть набиті золотом, — він на власні очі в цьому пересвідчився. А на вияви недовіри відповів, пославшись на Іспанію: адже та всю свою могутність завдячує скарбам Перу. Без них вона ніколи б не посміла простягати зажерливі руки до цього королівства, вашої батьківщини.
— Зате наш король Анрі розбив іспанців, і ніякі скарби ніяких Індій, що про них ви ото розказуєте, їм не помогли, — озвався статечний чолов'яга в шкіряному чинбарському фартуху. — Король любить нашу чесну працю, я це знаю, бо на собі пересвідчився. Він не посилатиме всяких пройдисвітів у чужі краї, щоб вони гребли там незароблене золото.
За одним кінцем столу обідав якийсь писар із суду: вранці він одержав могорич від позовника, а ввечері проїдав його. Він і так уже був червоний, а тепер від гніву зовсім збуряковів і загримів:
— Хай краще ті голодранці вбивають там дикунів, ніж тут чигатимуть на нас біля дверей наших-таки власних домівок.
Насправді писар не мав ніякої власної домівки, але тим завзятіше він захищав власність. Йому притакували. Цікавий придворний, що почув уже досить, хотів був устати й піти. Алe при всій тій розмові був присутній (хоча й не втручавсь у неї) якийсь чоловік, що сидів на лаві під стіною й щось креслим на аркуші паперу. Чоловік підвівся, вийшов на світло, і всі помітили, що він уже старий. Одяг на ньому був обношений, але, видно, не на чорній роботі, та й уся постать лишилася струнка й пряма. Обличчя зберігало риси, які закарбувало на ньому вчення і знання; люди ручної праці здебільшого сприймають їх за сліди журби.