Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Ні. То зрадники. Якби ви дали свою згоду, повідомлення вже було написане. Ось воно.
Анрі зблід. Він навіть не глянув на папірець, він хотів прочитати на прекрасному обличчі Габрієлі її долю, вперше тільки її долю. «Це ж та, що поділяє зі мною небезпеки, відводить ножа від моїх грудей. Ні, й до її грудей я його не допущу. Я все направлю: ти будеш королевою».
Побачивши, який він блідий і як карається, Габрієль пожаліла його. Він таки справді велика людина, велика в усьому — навіть у сумнівах, у невдачах, у безсиллі. Він не вірить у легенду про себе, він нічого не визнав у своїй величі, крім того, що вона непрощенна. «Коханий, ти не одружишся зі мною; щоразу на перешкоді ставатиме якесь діло, тоді ще одне й ще одне, аж поки всі твої діла заразом накличуть на нас обох аж надто люту ненависть, і ми проґавимо як щастя, так і життя».
Ось як думала вона, коли Анрі попросив її ще раз одягтися. Вони підуть до його сестри Катрін.
— Я такий радий, що ти її любиш.
Того вечора у її високості сестри короля правилась протестантська служба божа. Обоє ще за дверима почули духовний спів, і Габрієль хотіла вже повернутись. Та Анрі зупинив її:
— Ось побачите, пані, що станеться.
А сталось те, що король почав підспівувати гугенотському хоралові — псалом п'ятдесят восьмий, що з давніх його боїв: «О господи, яви свій вид».
Пані де Бофор затулила йому рота долонею, щоб він замовк. Невже він гадає, що коли він великий, то йому все дозволено? Він сам не знає про свою велич і зловживає нею.
Далі сталось те, що після відправи король з герцогинею де Бофор опинились перед усім двором: тільки-но почули, що він тут, як усі збіглись сюди. Обоє вони вийшли до придворних, і його величність оголосив, що вже остаточно вирішив одружитися з герцогинею де Бофор; отже, вона — майбутня королева.
Тоді всі почали один з-перед одного падати навколішки. Королівська величність висловила свою волю. А королівська величність священна — принаймні у своїй сутності, у своєму божественному призначенні, бо у своїх земних виявах вона священна далеко менше. Тому, що вже здійснене, доводиться скорятись; але вірити нездійсненим словам нікого не примусиш. Одна річ — схиляти коліна, а зовсім інша — загальна змова, щоб королівська величність не змогла справдити своїх слів. Величність не піднесе над усіма жінки, яка нічим не вища за всіх інших, ба навіть нижча за багатьох. Жодна з дочок цієї країни не стане королевою Франції — тільки чужоземна принцеса, і всі знають, котра саме. І його величність теж знає, по суті, він і сам бере участь у тій змові; так гадали мудреці — чи, власне, скептики, яких було куди менше, ніж мудреців.
Та королівська величність врешті-решт і сама не хоче справджувати свого слова. Це б суперечило добробутові королівства, не згадуючи вже про те, що цей король досі ще жодною жінкою не дорожив аж настільки. Отак шепотівся двір. Попереду — падали навколішки, позаду — шепотілися.
— Коли він уже переситився котрою, то на прощання обіцяє їй найбільшу нагороду, — сказала одна дама; а друга підхопила: — Ваша правда, пані. Крім того, хто ж не бачить, що чарівна Габрієль уже починає втрачати свій чар — і саме тоді, коли всі співають оту пісню про неї.
— Пані, у неї вже третя дитина. І це позначається на її сімох принадах, зокрема на отому знаменитому підборіддячку. Вона гладшає, а король ніколи цього не любив.
— А яка ваша думка, пане мій? — спитав хтось. — Чи справді великий король міг би наважитись на такий шлюб?
— Тільки великому королю може спасти па думку таке, — відповів інший, що був таємним єзуїтом.
— Коли так, то він став аж занадто великим.
— Скоріш він свій королівський титул зробив надто великим і не зможе втриматись на такій височині,— відказав таємний єзуїт.
Менш утаємничений:
— І тому він наважується взяти собі таку дружину.
Таємній єзуїт:
— Ні. Саме через те, що його велич має межі, він ніколи не візьме її.
Та хай там як, а король дав обіцянку. Отож і став наполегливіше домагатись згоди на розлучення з королевою Наваррською — як під неї самої, так і від Риму. Якби він ту хвилину був уже вільний, він би учинив, як пообіцяв; Габрієль того літа й сама вірила в це, і їй було легко на серці. Все те чудове літо, день за днем, належало їй, хай навіть воно було в неї останнє. Анрі часто провідував її в Монсо, а що особливо додавало їй певності, так це те, що він приїздив не просто як її любий владар або щоб побавитися з дітьми. Він викликав туди своїх міністрів і обговорював з ними державні справи; ходив по парку, бо його труди завжди потребували простору й повітря, — в кабінеті він не вирішував нічого. Та коли було треба підписати якийсь декрет, він підходив до своєї любої владарки, клав на пергамент її руку — на щастя, — а поряд ставив свій підпис.