Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Ти можеш їх зняти з мене? Мені зсередини це незручно робити.

— Вони сидять надто глибоко в вас, мілорде, і геть переплуталися з вами. Я не знаю, звідки почати.

— Можеш щось сказати про ці чари?

— Тільки те, що вони є, мілорде. А ще вони більше клубочуться у вашій голові.

— То, може, вони забарвлюють мої думки в якісь кольори?

— Айно, роблять їх блідо-блакитними.

— Я не питав, як ти сприймаєш ці чари. Хотів лише дізнатися, чи можуть вони мати вплив на мої думки.

Крила Ґрілла зблиснули блакитним, потім червоним. Раптом наш тунель розширився, і ми побачили небо, що ясніло всіма приголомшливими кольорами Хаосу. Зірка, що слугувала нам за провідну, раптом виявилася невеличким ліхтарем — зрозуміло, що тут не обійшлося без магії — на високій вежі зловісного вигляду, зеленкувато-сірій, що стояла на вершечку гори. Схилів та підніжжя ця гора не мала, а плавала, наче острів, складений з каменю, над мертвим лісом. Дерева відсвічували опаловими вогнями — помаранчевими, фіолетовими, зеленими.

— Припускаю, що ці чари можна розплутати, — сказав Ґрілл. — Але це надто хитра плутанина для мізерного демона.

Буркнувши щось у відповідь, я кілька секунд роздивлявся миготливий пейзаж, а тоді промовив:

— Якщо вже мова зайшла про демонів...

— Так?!

— Що ти знаєш про демонів, які звуться ти’їґами? — запитав я.

— Вони пробувають далеко за Ободом, — сказав він. — Можливо, залишилися ближчими до первісного хаосу з-поміж усіх істот. Гадаю, у них навіть немає справжніх матеріальних тіл. Вони не схожі на жодних інших демонів, та й узагалі не схожі ні на кого іншого.

— А ти когось із них знаєш особисто?

— Зустрічався з декотрими з них, кілька разів, — відказав він.

Ми піднялися вище. Замок перед нами теж підіймався, а позаду нього небосхил раптом пропалила метеорна злива, яскрава й безшумна.

— Вони можуть жити в людському тілі, заволодіти ним, — продовжив я.

— Мене це не дивує.

— Я знаю ти’їґу, яка кілька разів утнула таку штуку. Але виникла незвична проблема. Очевидно, вона заволоділа тілом людини, що була за крок від смерті. Людина та померла, і це, схоже, замкнуло ти’їґу в її тілі. Тепер вона не може від нього відмовитися. Тобі відомо, яким чином вона могла б звільнитися?

Ґрілл пирхнув.

— Гадаю, кинутися зі скелі. А може, впасти на меч.

— А що, як вона тепер пов’язана з господаркою тіла настільки, що її і це не звільнить?

Він знову реготнув.

— Це покладе край грі з крадіжкою тіл.

— Я в боргу перед цією ти’їгою, — сказав я, — і хотів би допомогти їй... тобто, цьому демону.

Помовчавши хвилинку, він сказав:

— Можливо, більш досвідчена та мудріша ти’їґа знатиме, як тут бути. А вам відомо, де їх знайти.

— Еге ж.

— Шкода, що не можу допомогти. Стародавнє вони плем’я, ці ти’їґи.

Тепер ми були над вежею і ринули вниз, до неї. Наша дорога під калейдоскопічними небесами звузилася до тонюсінької смужки. Ґрілл простував до світла у віконці, а я визирав з-за його плеча.

Я поглянув униз. Панорама розкривалася запаморочлива. Звідкись здалеку долинув гуркіт, наче величезні шари землі рухалися, зсувалися, терлися — досить розповсюджене явище в цій місцевості. Пориви вітру шарпали мій плащ. Ліворуч від мене небо прикрасилося намистом з мандаринових хмаринок. Я бачив кожний камінь у стіні замку. В освітленому вікні промайнула чиясь постать.

І ось ми підлетіли до вікна, крізь нього, й опинилися в кімнаті. Величезний демон, сіро-червоний, наполовину вкритий лускою, з горбом та рогами, спрямував на мене еліптичні жовті зіниці. Ікла він вишкірив у привітній усмішці.

— Дядьку! — вигукнув я, зіскакуючи на підлогу. — Який же я радий тебе бачити!

Ґрілл потягнувся та струхнувся, а Сухай наблизився до мене й обережно обійняв.

— Мерліне, — проказав він, — ласкаво просимо додому. Шкода, що твій приїзд спричинили такі сумні обставини. Ґрілл тобі розповів?

— Про кончину Його Величності? Так. Мені дуже шкода.

Він розімкнув обійми й відступив на крок.

— Не те, щоб це стало несподіванкою, — сказав він. — Ні, навпаки. Ми знали, що це має статися. Але така подія завжди відбувається надто рано.

— Це так, — погодився я, потираючи ліве плече, дещо затерпле, і намагаючись відшукати гребінець у боковій кишені. — Він нездужав так довго, — сказав я, — що я став наче звикати до цього. Було схоже, що він зумів домовитися зі своєю хворістю.

Сухай кивнув і запитав:

— Ти збираєшся трансформуватися?

— Сьогодні трапився важкий день, — сказав я. — Я б радше не став витрачати на це енергію, якщо, звісно, не порушу цим вимог протоколу.

— Просто зараз протокол нічого не вимагає, — відповів він. — Ти їв?

— Досить давно.

— Тоді ходімо, — сказав він. — Знайдемо тобі щось підживитися.

Він розвернувся й попростував до протилежної стіни. Я пішов услід.

Кімната не мала дверей, і йому треба було знати всі локальні точки напруги Тіні, бо Двори в цьому сенсі були цілковитою протилежність Амберу. Якщо в Амбері пройти крізь Тінь неймовірно складно, тут, у Дворах, Тіні схожі на діряві портьєри — часто-густо можна навіть зазирнути до іншої реальності без жодних зусиль. А інколи щось з іншої реальності може кинути погляд на тебе. А ще треба пильнувати, аби не зробити крок у таке місце, де ти опинишся високо в повітрі, глибоко під водою або, наприклад, на шляху селевого потоку. Двори — не дуже привабливе місце для туризму.

На щастя, сама матерія Тіні на цьому краю реальності є настільки піддатливою, що Майстру Тіней легко працювати з ними: він може зшивати докупи тканину Тіней, прокладаючи собі шлях. Тут Майстри Тіні стають надзвичайно вправними у своєму мистецтві, живлячись від Лоґрусу, хоч вони й не мають проходити посвяту. Мало хто з них проходить ініціацію, хоча кожний посвячений автоматично вступає до Гільдії Майстрів. У Дворах Хаосу вони наче сантехніки або електрики, з дуже різними рівнями майстерності, так само як різною може бути кваліфікація у сантехніків чи електриків у Тіні Земля. Усе залежить від здібностей і досвіду. Я, хоч і є членом Гільдії, радше піду слідом за кимось, кому відомі шляхи, ніж сам намацуватиму дорогу.

Звісно, коли ми наблизилися до стіни, її там не виявилося. Вона перетворилася на туман та розтанула, а ми пройшли крізь той простір, де вона раніше була, чи радше крізь інший аналогічний простір, і почали спускатися зеленими сходами. Взагалі-то, це були не зовсім сходи. Це була низка зелених дисків, не поєднаних між собою, що плавали у нічному повітрі, вели донизу, закручуючись гвинтом, і знаходилися один від одного на такій відстані, аби зручно було крокувати ними. Вони огинали замок зокола і закінчувались біля порожньої стіни. Спускаючись ними, ми проходили крізь ясне сонячне світло, крізь синю снігову заметіль і крізь апсиду начебто собору, але без вівтаря, де на лавах по обидва боки проходу сиділи скелети. Підійшовши нарешті до стіни, ми пройшли крізь неї, опинившись у просторій кухні. Сухай підвів мене до комори й сказав самому подбати про себе. Я знайшов холодне м’ясо, хліб і зробив собі сандвіч, запивши його прохолодним пивом. Дядько й собі відщипнув крихту хліба й висьорбав фляжку того ж питва. Над нашими головами з’явився птах у стрімкому льоті; хрипко каркаючи, він пролетів кухнею, але зник, не перетнувши її до кінця.

— На коли призначено похорон? — запитав я.

— На наступне червоне небо, а це ще майже цілий оборот, — відповів Сухай. — Отже, у тебе буде час поспати й зібрати думки докупи... можливо.

— А чому тільки «можливо»?

— Як один із трьох, ти опинився під чорною вартою. Ось чому я викликав тебе сюди, в одне з моїх місць усамітнення. — Він повернувся й пройшов крізь стіну. Я пішов услід за ним, прихопивши з собою фляжку, і ми всілися над ставком з зеленою недвижною водою, під скелястим уступом, а над нами розстилався небосхил кольору умбри. Дядьків замок зібрав у собі безліч куточків зі всього Хаосу та Тіні, зшитих докупи переходами всередині переходів, так що вийшла неймовірна клаптикова ковдра. — А оскільки ти маєш на собі спикард, — додав він, — то в тебе додалося можливостей захистити себе.