Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Привид мертвого дому. Роман-квінтет
Привид мертвого дому. Роман-квінтет - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:

Головною темою роману-квінтету Валерія Шевчука є душевні струси людини кінця XX ст., що й стали похідними завершення епохи. Це і витворило Мертвий Дім. Новаторський за формою роман несе в собі ідею мистецького універсуму: про світ, який умирає, і людину, котра прагне нового утвердження.
1 ... 192 193 194 195 196 197 198 199 200 ... 278
Перейти на страницу:

— Да, папкіна мамашка! — мовила старша. — Цмєшно всьо тут.

— Ето што, окрайна г’орода, ілі сєло? — спитала менша.

— Ето какой-то цвінюшнік, — відказала старша.

Мені були бридкі ці троє реготух, і їхня манірність, і їхня зневага до смітників та бур’янів. Те, що біля нашої хати велетенський смітник — не наша вина, його нам тут зробили, а бур’яни… Вони принаймні приховали оті купи битої цегли, розтрощеного бетону, трісок і залізяк і покрили їх нам таки для прикраси. До бур’янів я серця не мав, хіба те мене не влаштовувало, що там кишма гадюк та вужів.

— Не дуже біля того куща стійте, — мовив я, сам не відаючи навіщо. — Гадюки там є!

Дівчатка заверещали й кинулися до хвіртки, виявляється, українську мову розуміли.

— Шо такоє, дєті? — спитав строго дядько Володя.

— Он нас пугаїть, — сказала середульша.

— Етот мальчик врот, шо там гадюки єсть! — сказала старша. — Може, ми б уже поєхалі, папка?

— Шо за мальчік? — спитав дядько Володя, тільки тепер мене помітивши. — А, ето Вітя! Драстє, Вітя. Я тебі подарочек привйоз. Ружжо!

— Він не Вітя, а Толя, — поправила мама. — Ти шо, забув?

— Разві Толя? Я думав всьо времня, шо він Вітя, — знову здивувався дядько, але «ружжо» не поспішав мені діставати, та й чи потрібно воно мені? Ненавидів пістолети, рушниці й інше барахло, яким захоплювалися мої ровесники — я був книжна душа, як і мій татко. Визнавав лише пістолетики маминих інгаляторів.

— А дє тот твой? — спитав дядько Володя. Баба Ганя, покинута ним, стояла серед двору, як опудало.

— Вони мене так побили, Володю, — сказала вона. — Палками мене били, все тіло в синяках!

Дядько Володя подивився на мою маму круглими очима, а вона замість розказувати, де «той її», тобто мій татко (був він, звісно, на роботі), плеснула в долоні і раптом заверещала:

— І ти маєш совість таке казать? Це така мені дяка, що я біля тебе більше, як біля дитини, вожусь? Що я твої гамна обмиваю й обпираю?

— Вже хотіла додому йти, — продовжувала, плачучи, баба Ганя. — Думаю, візьму палку й піду помаленьку. Додому чи до тебе, Володю. Це в тебе жінка погана й не хоче мене, а ти у мене добрий…

— Ну, канєшно, мамаша, но куда ти пойдьош? Разві ти не знаїш, какая ти зараз больная. Ти же даже на п’ятий етаж не взойдьош, а ліфта ми не імієм. То шо, мінє тебя на барані таскать на п’ятий етаж? Ілі подйомний кран мінє нанімать?

Троє дівчаток захихотіли, навіть я усміхнувся, бо уявив собі дядька Володю, який узяв на барки оцю велетенську бабу Ганю й тягне її на п’ятий поверх, — дядько був зросту невеликого, але з-під паска в нього вивалювався немалий пузяка.

— Я тібє сочуствую, мамаша, на твою болєсть, но нужно здравий ум імєть, — сказав дядько Володя; до речі, він був молодший за маму і небагато старший за татка. Ці ж троє дівчаток, виходило, були мої сестри у перших чи, як ще кажуть, двоюрідні, і це я мав нагоду вперше їх на власні очі бачити. Дівчатка були старші мене, хіба менша — мого віку. Зрештою, вони мене якось не приваблювали, було б і справді краще, щоб вони поїхали звідси найскоріше, тут я був однодумний з бабцею, бо та напевне цього бажала. Залюбки про них забуду, бо вони ставилися до мене одверто зневажливо. Менша, правда, була не така химерувата, вона навіть позирала на мене прихильніше, та й була від тих двох простачок ніби й делікатніша.

— Не знаю, чого мене сюди забрали, — сказала баба Ганя. — Дома мені лучче було.

— А хто за тобою вдома ходив би? — спитала гостро мама.

— Подивися, які в мене ноги, — сказала баба Ганя й підняла поділ плаття, я аж відвернувся від того видовища: нога була складена з якихось чудних сальних складок і помережена синіми венами. — Це мене палками били. І той малий мене б’є. Приходить, коли нікого нема, і б’є палкою..

Я здумів, — баба молола щось таке несвітське, що в голові не вкладалося. Татко навіть у хату тепер не заходив, хіба на кухню, окрім того, татко тільки комарів міг бити, і то не задля себе, а для мене. Саме татко дозволив, щоб ця противнюща баба в нас жила, а вона сміє на нього так брехати? Мабуть, мала рацію бабця, коли казала: не варто було бабу Ганю й на поріг до нас пускати.

— Цей малий, — хитнула на мене баба Ганя, — ще й гірше робить. Підкрадеться з голкою й коле мене, коле. Все тіло в мене сколене.

— Ну, ти вже з ума вижила! — аж руками сплеснула мама. — Таке молоти, таке брехати!

— Діствітільно, — сказав дядько Володя. — З нікоторими стариками таке случаїця. Какось оно називаєця. шкльороз? Нє, не шкльороз, якось інакше.

— Маразм, — підказав я спокійно.

1 ... 192 193 194 195 196 197 198 199 200 ... 278
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)