Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
— То що, комедія не закінчилася? — спитав татко із даху. — Друга дія чи інтермедія?
Наступного дня приїхав з трьома дітьми, але без жінки дядько Володя. В наш куток машини заїжджали досить рідко, бо купи сміття перекрили проїзд, через це п’яниці, які того ранку найбільше кричали (здається, сварилися чи билися), сполохалися; з бур’янів витнулося кілька жахнючих фізіономій, по-моєму, це були Людиноподібний і Ясно-червоний Ніс (кликухи в них були Торя і Харя), і злякано подивилися: перевіряли, чи не міліція. Дядько Володя був одягнений у сірий, дуже схожий на міліцейський костюм; Харя вклав пальці в рота і свиснув, у бур’янах залопотіло — п’яниці розбігалися. Дядько Володя зиркнув з-за плеча, очевидно, та втеча п’яниць його здивувала.
— Чо воно там свістіть? — спитав він.
— Це п’яниці тебе за міліціонера взяли, — сказала моя мама, розцілувавшись із братом. — Гов! — крикнула вона.
— Ов-ов! — відгукнулося з бур’янів.
— Ов-ов! — відповіла мама.
Через хвилин п’ять з бур’янів висунулася голова Торі (він був Толя, як і я, але замість «л» вимовляв «р»), та, побачивши дядька Володю знову сховалося. Мама зареготала.
— Та це не міліціонер, а мій брат! — гукнула.
Людиноподібний вийшов із бур’янів, обійшов довкруг брата моєї мами, підозріливо вдивляючись (по-моєму, він був короткозорий).
— Ти шо, справді не мінт? — спитав.
Дядько Володя поплескав Торю по плечі.
— Я такой костюмчик знарошна здєлав, — сказав він. — Сидіш у машині, а лягаш глядь — свой, ну і уніманія не обращає. А з німі луче, щоби воні уніманія не бращалі, поняв?
Торя заспокоївся. Почіпав «костюмчика» й ошкірив гнилі зуби.
— Ов! — гукнув у бур’яни.
— Ов-ов! — відгукнулося зусібіч.
Торя розчинивсь у бур’янах, а брова дядька Володі зламалася навпіл.
— Што за суб’єкти? — спитав.
— Та це вони тута випивають, — сказала мама. — Потолоч усяка.
— Да, а машину оні мінє не спортять?
— Нє, вони своїх не чіпають.
— Но я для ніх, можна сказать, не свой.
— Нє, вони вже знають, що ти свій, — сказала мама.
— А ти шо, з німі в компанії?
— А що ти хочеш, щоб вони мені все тут рознесли?
— Да, зо зволочю луче по-хорошому. Це ти вумно!
В цей час зі сходів почала спускатися баба Ганя. Схопилася обома руками за перило і стягувала з однієї на другу сходинку здоровенні, ніби обпухні ноги. З другого боку вилізло з машини троє дівчаток різного віку.
— Цмєшной какой! — сказала старша і захихикала. — Ти такова відзєла? Я нєт.
Йшлося, звісно, про мене, і ворожі стосунки між нами встановилися відразу — це було, здається, непогано, принаймні не доведеться мені з ними тягатися, бо я людина більш ніж неконтабельна, а про що мені з ними розбалакувати, коли я по-їхньому говорив зле, в школі з російської в мене була натягнута четвірка.
Баба Ганя нарешті спустилася з ґанку, але ще трималася за перило, дядько Володя спокійно за нею стежив.
— О, мамка ходіть? — сказав він. — А я думав з твово пісьма, що она лєжача.
— Та не хоче ходить, хоч ти її перекинь! — сказала мама. — Я їй: ходи, то розходишся, а вона сяде сиднем і сидить. Тільки й того, що жере як не в себе.
Бабці в дворі не було. Та й не дивно: приїхав-бо «чужий родич», але її кругле личко з підтиснутою щелепою стриміло з-за трохи відсунутої білої фіранки, але то міг бути й вазон.
Баба Ганя нарешті розпрямилася й подибала, ледве пересуваючись велетенськими, як мені здавалося, й обпухлими ногами.
— Володя! Володя! — казала вона, і сльози струмками текли по її дряблих, обвислих щоках. — Це ти приїхав, щоб мене звідси забрать!
— Какії кглупості говоритє, мамаша, — сказав дядько Володя, і його обличчя зробилося непроникне. — Разві ви не знаїтє моїх условій сущиствованія? Но драстє, драстє! — Він пішов, розкривши обійми, до матері і холодно чоломкнув її у лоба, але не обійняв. Троє дівчаток все ще тулилися до машини і хихотіли, позираючи, а то й нечемно показуючи на мене.
— Какая стра-а-ашная баба! — сказала середня. — Ето, кажись, та, шо у нас била.