Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— А щоб ти здохло! І треба тобі летіти, коли я позіхаю!

Мама перла перед собою стола, винесеного з хати, побачила мене й дала розпорядження:

— Збігай спитай бабці, чи буде з нами вечеряти.

Отже, до бабці випадало йти конче, і я пішов, супроводжений іронічним поглядом меншої дівчинки, старша мені підморгнула й послала повітряного поцілунка. Я почервонів, як рак.

Мама недаремно запрошувала бабцю на вечерю — це був один із кардинальних у нашій родині пунктів погодження чи непогодження: бабця спиртного не вживала, їла не більше за мене, але за святковим столом з якоїсь там нагоди чи приїзду гостя сидіти любила. Отже, запросити бабцю на вечерю з нагоди приїзду дядька Володі, хоч він і не був бабці родичем, — це значило просити в неї миру; коли б вона запрошення прийняла, стосунки між обома половинами нашого дому вважалися б полагодженими, а коли б ні — це значило б, що бабця переходить від добросусідства в опозицію, або ж конфронтацію. Я ж був послом при цій дипломатичній акції, причому послом своєрідним: ми з татком тепер ніби й не посельці другої половини дому, а третя сторона — власне, посельці халабуди, а коли так, то мимоволі ставали посередниками між двома воюючими сторонами.

Бабцю я застав біля вікна; вона, бідолаха, як приклеїлася до скла (і зовсім за фіранкою не вазон проглядав, а таки бабця), то так і залишилася, притому була настільки захоплена спогляданням, що не почула рипу дверей, а може, й рипу дверей вона не чула, як цвіркунів і телефонного дзвінка? Я змушений був кашлянути, щоб вона таки зауважила невисокого й неповноважного посла моєї мами.

— А, це ти? — бабця трохи зніяковіла, бо я таки застав її за підглядинами. — Чого цілий день не заходив? Уже коли у вас гості, — вона промовила останнє слово з притиском, — то бабця з татком вам і непотрібні.

— Але ж татко на роботі, — здивовано сказав я, мала б про те бабця знати.

— По-моєму, він уже прийшов. А ти ж не був на роботі.

— Мама запрошує тебе на вечерю, — поспішив я виконати дипломатичне доручення.

— Мені нічого там робити, — гордо сказала бабця, але я твердо знав, це ще не значить, що вона на вечерю не піде. Просто їй потрібно почати в мене розпити.

— Тоді я піду скажу мамі, що ти не прийдеш.

— Чекай, — зупинила мене бабця. — Отак твоїй мамі срочно тра знати: прийду я чи не прийду. Шо, отой одеський махлер забере баберу?

— Він живе на п’ятому поверсі без ліфта, — виклав я головний аргумент дядька Володі. — А баба Ганя сама на п’ятий поверх не вийде.

— Хто тобі сказав? — здивувалася бабця. — Вона ще здорова баба. Це вона так придурюється, що больна, а насправді здоровша за мене. Та й молодша на десять літ. І живе він не на п’ятому, а на четвертому поверсі, і ліфт у нього є, я сама чула, бо ті байстрючки кричали: ліхт, ліхт! Це він вас дурить!

— Вони там бабу зачиняли в туалеті й чинили їй усякі капості, — виклав я ще один аргумент.

— Бо вона вредна баба, — сказала безапеляційно бабця. — Він не того не хоче її брать, а того, що вона жере, як у прорву. Таку прорву нагодувать — треба грошей, а він, той Володька, скупий, як чорт. Гроші, правда, в нього є, бо він махлер.