Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Моя гарна уявна мама тримала мене за руку, і та рука була жахливо холодна, а я сам був гарячий, бо в мене наливалося якесь золотисто-срібне світло, і того світла було так багато, що я вже не вміщав його, а сам починав світитися, тобто світло вже почало відходити від мене; і мені нестерпно захотілося повернутися до справжніх речей, тварин і людей, до татка і справжньої мами, бо якась невідома туга почала з’їдати мене, бо щось я в цьому світі не те що не збагнув, а утратив, а може, тільки втрачаю.

— Запам’ятаєш нас усіх? — спитала моя гарна уявна мама, в якої крижана рука, але теплий погляд і тепла усмішка на лиці.

— Як же можу всіх запам’ятати? — з розпачем запитав я.

— Тільки в один спосіб, — тепло усміхнулася гарна й лагідна уявна моя мама. — Добрий будь!

«Добрий будь! Добрий будь!» — пішло луною, і я розплющив очі, бо в очах моїх стояв ранок, бо ранок уливався в мої очі, як цілюща вода, промивав мені голову й тіло, я весь був ніби з цієї святої води, і якась тиха радість, а зовсім не страх, омивали мене — до чогось я наблизився, хоч не розумів до чого, адже надто малий ще був у цьому світі. Татко спокійно спав і зовсім не хропів, комарі вгамувалися, п’яниці з бур’янів не подавали голосу, а натомість співали птахи, і якось так заливисто натхненно співали, так чисто, що навіть наші кури не вовтузилися й не кричали за стіною. Зате закричав півень золотим, ясним криком, і цей крик зовсім мене розбудив, і я відчув, що став доросліший, що в мене після цього сну й пробудження додалося трохи розуму й розуміння, і мені захотілося раптом заплакати од відчуття своєї малості й безсилля, бо одне — мати в собі отаке просвітлення, навіть на капку більше розуму, а друге — щось у цьому світі значити й могти. Але так воно було, і я, щоб не потривожити сонного татка, тихесенько вислизнув з-під ковдри й безшумно відчинив двері. Світ сяяв ранковим сріблом і золотом роси, просвіченими першими серпанистими космами проміння; світ дзвенів пташиним співом, і я раптом пішов по мокрій траві босоніж, майже не торкаючись тієї трави, а тільки тлінного каменю роси, і губи мої щось шепотіли чи співали, а що саме, й сам не знав, бо й непотрібне мені те; знав тільки, що просив у ранку і сонця собі співчуття.