Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
Брова дядька Володі зламалася.
— Діствітільно! А ти маладец! — Він розкудлав мені волосся. — Да, да, ето називаєця старческій мараз. Нічого страшного, мамаша, ви сібя відітє харашо, і вас нікто бить не будеть!..
Моргнув мені й мамі, даючи зрозуміти, що не вірить бабиним на нас наклепам, а може, й справді у них не вірив.
Старша дівчинка подивилася на мене вже якось інакше, ніби і з повагою. Присунулася ближче й шепнула:
— Ми тоже єйо кололі, када у нас ана жила. Маладец!
Я хотів сказати, що це неправда, що ніколи такого я собі дозволити не міг, але старша дівчинка підморгнула мені і знову прошепотіла:
— Віжу, ми з тобой іграца будем. В ін-те-рес-ниє ігри! — вона аж очі закотила.
Те, що вони приймали мене, навіть з такими сумнівними достоїнствами, було втішно, і я люб’язно дівчинці всміхнувся, цього разу не така вона видалася мені бридка. Знову моргнула і відступила до середульшої сестри. Мама нарешті дістала змогу сказати, де «той її», тобто мій татко, і дядько Володя був з того трохи розчарований, очевидно, хотів бачити татка якнайшвидше.
— Чого не дав телеграму, коли приїдеш, — дорікала братові мама. — Я б приготовилася вчасно, а то в мене нічого не зварено, з цією мамою стільки клопоту.
Баба Ганя в цей час продовжувала стояти серед двору, вона вже не плакала.
— Дай сісти, бо впаду, — мовила дочці.
Мама метнулася за стільцем, а баба простягла руку синові.
— Дай обіпруся об тебе, Володю! — сказала.
Дядько Володя подав їй для підпорки руку, але зробив це увіч гидливо.
— Ви, дєті, можетє іграца, — сказав він. — Познакомся з дєвчонкамі, Вітя. Ето твої сестрички.
Мама підскочила з ослінцем, і баба Ганя гепнула на нього. Ослінець натужно затріщав. Менша дівчинка побачила гойдалку, колись зроблену для мене (я тепер на ній не гойдався, бо вважав себе великим для такого), й побігла до неї. Старша дівчинка підступилася до мене.
— Іді, мужик, показувай, гдє твої гадюкі, ми із них шашлик січас здєлаєм, — сказала вона, і вони з сестрою зареготали.
— Тут гадюки скрізь, — сказав я розважно. — Чорні й здорові.
— Ето он нас пугаєт, — сказала середня дівчинка.
Гадюк я боявся, але перед дівчатами виказати того не міг, сподівався, зрештою, що то лякливі створіння, гадюки, і від гамору, що здійнявся в нас у дворі, напевне з двору повтікали. Я повів дівчат до клена, де росла малина — хай попасуться. Старша дівчинка зірвала ягоду, кинула до рота і виплюнула:
— Фу, гадость! — сказала.
Середня, навпаки, почала з жадобою ягоди об’їдати.
— Лєнка, не обжирайся! — окликнула старша. — Здєлаєм воєнний совєт, мальчік ти смєлий ілі трус?
Аж голову звів, ніби півник, бо який це я боягуз, адже безбоязно лажу з ними по малиннику.
— Бабу колоть будєм? — спитала середульша.
— Канєшно, — мовила старша. — Мальчік іголкі достанєт. Достанєшь?
Я хитнув, але подумки жахнувся: невже вони на таке зважаться. Але ні, напевне, жартують, бо це щось зовсім дике: колоти бабу Ганю.
— Ми єй такіє штукі дєлалі в Адесі, што она віжжала, как свіня, — засміялася старша дівчинка.
Про це я трохи знав. Розповідала колись мама, що баба Ганя поїхала до Одеси, щоб син дістав більшу квартиру, але як тільки квартиру дістав, не пробула там і місяця, а панічно звідти втекла. Чого, не знав ніхто, бабця висунула гіпотезу, що вона просто погана бабера і ні з ким не вживеться, що її виперли з дому у тій Одесі, бо в неї поганющий і важкий характер.
Мама ж про життя своєї матері в брата сповістила одне: вони зачиняли її в туалеті, де баба змушена була й півдня просиджувати.
Я зиркнув на дівчаток: а що, коли вони почнуть справді бабу колоти? Чи не ліпше мені відмовитися від того зразу й рішуче? Але знав, що вони подивляться на мене зневажливо, а зневаги я не переносив — та ще й від дівчат. Окрім того, мав до них якийсь незбагненний потяг: недаремно був дитиною-самотником, а кожна така дитина готова зрадити своїй самотності при першій нагоді. Окрім того, старша дівчинка так певно й безапеляційно командувала, що я, тиха дитина, відчув у собі гостре бажання цим командам підкоритися.
— Папка ушол с тьоткой в дом! — повідомила середульша.
— Катай, мальчік, за іголками! — наказала старша, і я без роздуму кинувся наказа виконувати. Пробігав повз гойдалку, де гойдалася молодша з сестер.
— Слиш, мальчік, — зупинила вона мене. — Ти з тємі дєвочкамі не іграйся! Оні іспорчениє.
— Що значить спорчені? — спитав я, зупиняючись на ходу.
— А ти не знаєш? — засміялася дівчинка. — Ну, тада іграйся, сам увідіш!