Рукопис, знайдений у Сараґосі

Ані ревнощі, ані суперництво не мали доступу до її серця. Усі абсолютно жінки могли однаково розраховувати на її прихильність, і та, котра приносила своїй статі найбільшу славу — чи то красою, привабливістю, чи почуттями, — та пробуджувала в ній найбільший інтерес. Вона була б рада бачити всіх жінок навколо себе, заслужити їхню довіру й завоювати їхню дружбу. Про чоловіків вона говорила нечасто і з великою стриманістю, хіба що йшлося про те, аби похвалити якийсь шляхетний вчинок. Тоді вона висловлювала своє захоплення щиро й навіть палко. Зрештою, найохочіше вона розмовляла на загальні темі, а пожвавлювалася тільки тоді, коли говорила про благополуччя Мексики й запевнення щастя її жителям. Це була її улюблена тема, до якої вона зверталася, коли тільки мала можливість.

Багатьох людей їхня доля, а також характер примушують жити, корячись тій статі, яка повинна повелівати, коли не може коритися. Я, без сумніву, належу саме до таких людей. Я був покірним поклонником Ельвіри, потім її поступливим чоловіком, але вона сама послабила мою прив’язаність, не надаючи їй, схоже, надто великого значення.

Бали й маскаради йшли одні за другими, і світські, так би мовити, обов’язки прив’язували мене до особи Тласкали. Правду кажучи, серце ще більше мене до неї прив’язувало, і першою зміною, яку я в собі помітив, був політ моєї думки й підйом духу. Напрям моїх думок набрав більшої визначеності, воля — стійкості. Я відчував потребу втілити свої почуття в конкретну дію і хотів мати вплив на долі моїх ближніх.

Я попросив посаду й отримав її. Посада, довірена мені, віддавала під мою владу кілька провінцій; я побачив, що тубільці були гноблені іспанцями, й виступив на їх захист. Проти мене піднялися потужні супротивники, я потрапив у неласку міністерства, двір почав мені погрожувати; я відважно їм протистояв. Мексиканці любили мене, іспанці поважали, але найбільше тішила мене прихильність, яку я збудив у серці коханої жінки. Щоправда, Тласкала ставилася до мене з такою самою, а може, й ще більшою стриманістю, але її погляд шукав моїх очей, зупинявся на них із симпатією, а відвертався з неспокоєм. Вона мало говорила зі мною, не згадувала про те, що я робив для мексиканців, але щоразу, коли вона до мене зверталася, голос її тремтів, слова тіснилися в грудях, так що найзвичайнісінька розмова проходила в тоні зростаючої приязні. Тласкала думала, що знайшла в мені душу, схожу на свою. Вона помилялася, це її власна душа перелилася в мою, надихала мене й вела дорогою дії. Я й сам був охоплений ілюзіями щодо сили свого характеру. Мої думки набрали вигляду роздумів, уявлення про щастя Америки перетворилися в зухвалі плани, навіть розваги набирали геройського забарвлення. Я полював у лісах на яґуарів і пум і вступав у поєдинки з цими хижаками. Найчастіше, однак, я мандрував далекими каньйонами, і луна була єдиним повірником кохання, про яке я не смів розказати жінці, котру кохав потайки.