Рукопис, знайдений у Сараґосі

— Ну, то що, Мануело, — промовила одна з дівчат, — наша сеньйора має сильно тішитися, що зможе кохати насправді й дати справжні докази кохання замість тих дріб’язкових ознак прихильності, які так щедро роздавала залицяльникам біля решітки?

— Ти, мабуть, говориш, — відповіла друга, — про того вчителя гри на гітарі, який крадькома цілував їй ручку, вдаючи, що навчає її перебирати пальцями струни.

— Зовсім ні, — відповіла перша, — я говорю про той десяток фліртів, щоправда, безневинних, але якими наша сеньйора розважалася й на свій спосіб заохочувала до них. Спершу той малий бакалавр, який навчав її географії — О! Цей був шалено закоханий, вона йому ще подарувала жмутик волосся, так що наступного дня я не знала, як її зачесати. Потім отой балакучий управитель, який звітував про стан її маєтків і повідомляв про доходи. Цей мав свої способи; засипав нашу сеньйору похвалами й одурманював лестощами. Вона йому за це подарувала свій портретик-силует, ще й разів зі сто простягала крізь решітку руку для поцілунку, а скільки вже квітів і букетиків посилали одне одному!

Я зараз вже не пригадую дальшого ходу розмови, але можу вас запевнити, що залицяльників набрався повний десяток. Я був приголомшений. Мабуть, Ельвіра виявляла своїм залицяльникам зовсім, по суті, невинну прихильність, але та Ельвіра, яку я собі уявляв, не повинна була допустити до себе навіть підозри на можливість невірності. Зараз я визнаю, що мої розумування були недоречними. Ельвіра від перших років життя говорила тільки про кохання, тож слід було чітко уявляти собі: захоплена цим предметом, вона не тільки зі мною розмовлятиме про нього. Я ніколи б у це не повірив, але переконавшись на власні вуха, відчув себе обманутим і поринув у смуток.

Та ось мені дали знати, що все вже готове. Я увійшов до каплиці зі зміненим виразом обличчя, який здивував мою матір і занепокоїв наречену. Сам священик збентежився й не знав, чи має він нас поблагословити. Врешті-решт він обвінчав нас, але щиро можу признатися, що ніколи ще так палко очікуваний день не розчаровував покладені на нього надії.

Уночі було інакше. Бог шлюбу, розпаливши свої смолоскипи, огорнув нас вуаллю своїх перших насолод. Усі флірти вилетіли Ельвірі з пам’яті, а незнані досі захвати переповнили її серце любов’ю і вдячністю. Вона повністю належала своєму чоловікові.

Наступного дня ми обоє мали вигляд щасливих людей, та й як міг би я залишатися засмученим! Люди, які прожили життя, знають, що серед усіх його дарунків немає нічого, що б можна було порівняти зі щастям, яким обдаровує нас молода дружина, приносячи на подружнє ложе стільки нерозгаданих таємниць, стільки нездійснених мрій, стільки чарівних думок. І чим є решта життя порівняно з тими днями, проведеними між свіжими спогадами солодких переживань і спокусливими ілюзіями щодо майбутнього, які надія прикрашає найгарнішими барвами.