Книга дивних нових речей

Тартальйоне аж засапався. Його голосові зв’язки очевидно не були готові до такого навантаження.

— Ви справді гадаєте, що світ іде до загибелі? — запитав Пітер.

— Курва твоя мати, падре, та що ж ти за християнин такий? Хіба ж не в цьому, чорт забирай, усе твоє вчення? Хіба це не те, чого ви чекали не одну тисячу років?

Пітер відкинувся назад, і його знесилене тіло опустилося на гнилі подушки.

— Я так довго не живу.

— Отакої, що я чую? Образу? Я справді почув образу? Невже переді мною роздратований богомільник?

— Будь ласка... не називайте мене так.

— Ти один із тих прихильників «легкого» християнства, падре? Причастя для діабетиків? Догматів катма, провини небагато, Страшного суду ще менше, Другого пришестя зовсім немає, як і Армагеддону. Хіба що трішки розп’ятого єврея, — голос Тартальйоне скрапував презирством. — Марті Курцберґ — ось хто був людиною віри. Молитва перед їжею, «Твердиня наша — вічний Бог», ніякої тобі єресі на кшталт «Кришна теж був розумний», завжди в піджаку, випрасуваних брюках, начищених туфлях. А якщо взятися за нього як слід, він скаже тобі: «Ось вони: останні дні».

Пітер проковтнув великий клубок жовчі, який став йому посеред горла. Хоч і помирав сам, та він не вважав, що це останні дні світу. Бог не допустить, щоб планета, улюблена Ним, загинула так легко. Він же, врешті-решт, віддав Свого єдиного сина, щоб урятувати її.

— Я просто намагаюся... я намагаюся ставитися до людей так, як до них ставився б Ісус. Ось що для мене християнство.