Фантастика Всесвіту. Випуск 4
- Автор: Зельцер Дэвид
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 4». Краткое содержание книги:
Хто завгодно, тільки не Сисеро Моура. Той лише навтішався нею наостанці. Багато можна було б розповісти і про сеу Сисеро, почавши з того, звідки походить прізвисько доктор Перманганат, — з культу чистоти, прихильності до рабинь-негритянок, запаху брильянтину. У басейні річки Кобрас покупець какао і маклер експортної фірми постать таки помітна. Хто тепер роз’їжджатиме з фазенди на фазенду з документами й гросбухом у портфелі, хто роздаватиме паперові іконки, знак благочестя й шаноби? Хай там що, а вже не буде такого галантного й послужливого, як сеу Сисеро Моура.
Очевидно, і так думала більшість, Сан утонула, рятуючи Сисеро Моуру: какаовий агент плавати не вмів, він купався на мілині, на Дівочому Біде. Знавіснівши з жаху, він, мабуть, учепився за шию Сан, і дівчина захлинулась. Того, що сталося, не обговорювали: якщо немає теплого прощання, то краще мовчати.
Алтамірандо і Дас Дорес несли в гамаку доччине тіло, капітан і Фадул — останки Сисеро Моури: у чоботях, у плащі, він дивився в небо закоченими очима. Проводжали їх в останню путь майже всі. Зе дос Сантос і сіа Клара, родичі Амброзіо, клан естансіанців, за винятком Леокадії — стара не любила бувати на цвинтарі. Зі шпилів, де вони тулилися, спустились мешканці Ослячого шляху і юрба повій. Меренсія хрестилася, проказували молитви. Хтось запропонував зірвати серед заростів латаття небесно-голубу квітку і вкласти її у пальці Сан.
Кладовище не залило водою. Між могил буяли мамоейри, банани, кажаейри, пітангейри, цей дикий сад переливався барвами, дурманив терпкими пахощами. Переходячи від могили до могили, можна було прочитати всю історію Великої Пастки — від далекого, туманного початку, овіяного казками й легендами, до цієї спустошливої повені, що лютувала й досі.
Повінь тривала понад тридцять годин. Тридцять моторошних годин, поки дощі не стали вщухати, а води повільно вертатися в своє русло. Скупе сонце осяяло заболочену землю, і страшна руїна постала в усій своїй неприкритій потворності.
Обабіч берегів спустошення і пустка: затоплені лани, знищені посіви, жалюгідна купка худоби. В містечку вціліли нечисленні кам’яні й цегляні будинки, півдюжини хатин з невипаленої глини, какаовий склад, скотний двір, випалювальна піч, кузня, турчинів армазем, капітанів дім на вершині пагорба. На Жаб’ячій Косі видніла тільки рубана хатина Збуй-Вік та Бернарди.
Какаові плантації, особливо розташовані поблизу річки, постраждали від повені куди менше, ніж сподівались. Так ніби річка, скоряючись якомусь неписаному законові грапіунського краю, воліла зруйнувати й позносити людські житла, ніж понищити какаові саджанці.
Через кілька днів дорогою в Ільєус, де дона Ернестина невтомно молилася й давала обітниці, не забуваючи поцікавитися прогнозом погоди, полковник Боавентура Андраде, в супроводі капітана Натаріо да Фонсеки й негра Еспіридіана, проїздив через Велику Пастку. Люд у цій купі гною, уламків і сміття ще визбирував рештки свого майна. Полковник промовив, сумовито похитуючи головою:
— Правду казала кума: загинула Велика Пастка. Одним махом. Уже ніколи їй не стати такою, як була.
Він звертався до капітана, Фадула й Кастора; всі троє, а також Педро Циган, цмулили кашасу за прилавком шинку. На губах Натаріо майнула легенька усмішка; тихим, немовби байдужим голосом, він сказав:
— З вашого дозволу, полковнику, хочу вас запевнити: ви ще побачите Велику Пастку вдвічі більшою, ніж вона була.
І обвів поглядом присутніх, радий тому, що такої думки додержувалися всі: старий Жерино і Збуй-Вік, Лупісиніо і Бастіан, Балбіно і Гвідо, Меренсія і Зе Луїз, Додо Зануда і мешканці протилежного берега.
— І не я один це кажу. Спитайте у Фадула і у Факела, у першого-ліпшого, кого зустрінете на оцих пагорбах.
Капітан позирнув крізь двері надвір, де під гарячим літнім сонцем знову пишалася розкішна природа.
— Я не знаю жодного, хто б поїхав звідси через повінь. Навіть дівки не хочуть перебиратися в інше місце. Тільки й розмов, щоб поставити хату — таку хату, щоб її вже не змило водою. Колись ви приїдете сюди знову і побачите, якою гарною стала Велика Пастка.
Якби Педро Циган був справжнім циганом, циганського роду і плоду, тоді б марновірство деяких дівок, котрі вбачали щось надприродне в періодичній появі волоцюги у Великій Пастці, переросло б у тверду певність. Та оскільки циганського він мав лише прізвисько, то незмінний збіг часу і подій вони приписували мудрості гармоніста; у просту випадковість ніхто не вірив.